Переважна більшість жителів Херсонщини, яким вдалося вирватись з окупації, починали життя з нуля. Незалежно від того, що мали у минулому. Новокаховчанин Костянтин Мурований, як і його батько, був знаним у себе вдома стоматологом, мав славу професіонала, але окупація рідного міста все перекреслила.
Ледве не загинувши під Новою Каховкою від куль п’яних проросійських бойовиків, Костянтин Ігорович із родиною зміг виїхати на волю. Почавши все спочатку, нині має у столиці України свою стоматологічну клініку і багато вдячних пацієнтів. Але, попри це, дуже мріє про повернення у наймилішу його серцю Нову Каховку.
– З огляду на професію батька, ви, мабуть, із дитинства точно знали, ким станете?
– Так, я народився у сім’ї лікарів. Це був 1990 рік. Батько Ігор Васильович – стоматолог, мама Олена Іванівна на той момент працювала гінекологом, але згодом перейшла у стоматологічний бізнес, зайнялась управлінням. Мама – новокаховчанка, батько – із Вінниччини. Народився я у Каховці і приблизно до шести років там жив, потім переїхали у Нову Каховку. Там закінчив загальноосвітню школу № 1 імені О.П. Довженка. Ріс прагматичною дитиною, тож іще коли у початкових класах писали твори на тему майбутньої професії, завжди зазначав, що буду стоматологом. Так, зрештою, і сталося. Навчався у Полтаві, в Українській медичній стоматологічній академії. Тоді це був один із найкращих вишів в Україні, і, наскільки пам’ятаю, таких вузькопрофільних, саме стоматологічних академій було тоді дві у світі – крім Полтави, ще у Чикаго. Потім заклад переформатували, відійшли від вузьконаправленості і стали медичним університетом.
– Чи важко навчатись на стоматолога?
– Вчитися треба було п’ять років. І ще два роки – інтернатури. Якщо людина пов’язана з якоюсь наукою (навіть точною – фізикою чи математикою), все це було у програмі. І ще, якщо допитливий, то точно сподобається. Так – перші три роки. А вже потім починається спілкування з пацієнтом і контакти з рідинами – кров’ю та слиною. І тут уже, якщо хто гидливий, йому буде дуже важко. Бо стоматологія – це праця з тілом, із людиною. Сама по собі професія важка, тому що стоматологія нині дуже швидко розвивається, і працюєш уже не так, як на старих відео, де без рукавичок ставили ті пломби, тому що просто не було оснащення. Стоматологія – це постійне навчання. Треба весь час бігти і бігти, щоб не відставати. Плюс зараз стоматологія стала максимально цифровою, все планується наперед. За допомогою різних програм можна розробити план лікування, подивитись на майбутню усмішку за допомогою фотопротоколу. Спеціальна програма демонструє, якими будуть зуби після, наприклад, року лікування тими ж брекетами. Можна показати приклад усмішки, яку можна створити.
– Після навчання ви відразу повернулись у Нову Каховку?
– Ще два роки перебував в інтернатурі під Чернівцями. А потім уже повернувся до свого маленького містечка на Херсонщині, бо рідне є рідне, і взагалі не уявляв себе у великому місті, мені це не подобалось. У нас, людей півдня, і ритм життя трішки інший. У столиці, де я зараз мешкаю, звикли від ранку до вечора працювати, приходити додому і нікого не бачити. А у нас на півдні завжди поруч багато людей, веселі компанії, природа, річка, риболовля тощо. Нова Каховка була суто парковою зоною, все зелене, все у пішій доступності. Навіть коли з’явилися діти, таксі у нас коштувало 20 гривень – було дуже доступним, бо все близько… Із 2013 року я почав працювати у батька у клініці «Стомат-Люкс», і, у принципі, до війни не змінював місце роботи.
– Згадайте перший день повномасштабного вторгнення рф, якщо не важко.
– Почалося все з прильотів ракет у військову частину. Це було видно з вікна нашої квартири. Тоді і зрозуміли, що все почалось. Були дуже розгубленими, але все ж зібрали документи, якісь речі. Ще до цього ми з родичами домовлялись: якщо буде війна, то куди будемо виїжджати, але все пішло не за планом. І ми з дружиною та двома дітьми залишились вдома, бо не мали автомобіля. Тоді зателефонувала старша сестра і запропонувала на їхній машині поїхати з ними у село. Там пересиділи зо два тижні. Виміняли собі з продуктів, що могли виміняти, бо картки вже не приймали. Але не лише продуктів, а й росіян спочатку не було у тому селі. Ми собі спокійно гуляли, думали про життя, планували, як садитимемо картоплю навесні, бо ми там нікому не потрібні і нас омине вся ця біда. Але, на жаль, на п’ятий день у селах стали з’являтись блокпости і, як ракова пухлина, розповзалися Херсонщиною. Через кілька днів у мого дідуся не витримало серце. Ми поїхали на похорон, а на зворотному шляху нас ледве не розстріляли п’яні сепаратисти з Донбасу. І після того я чітко зрозумів, що треба тікати.
– Коли змогли виїхати?
– На початку квітня. Ніякої інформації ззовні тоді не було, ніяких «зелених коридорів», ніяких пояснень, як вибиратись. І ми з малими дітьми (молодший син у мене – 2017-го, а старший – 2015 року народження) виїжджали через Миколаївську область. Це був останній чи передостанній день, коли можна було проїхати через Снігурівку. На Антонівському мосту стояла «росгвардія», всі у чорному. Перевірка була якоюсь сумбурною. Можливо, через те, що у машині були діти, не знаю. Потім родичу хтось повідомив, що зранку неподалік був бій. Після того машини із цивільними стали пропускати швидше. В обід ми зі знайомими трьома машинами вже стояли біля «Фабрики» у Херсоні. Тоді знайомому по телефону сказали, що у Снігурівці поки що надовго не зупиняють, тож треба користуватись моментом. Приблизно о шістнадцятій ми були вже у Снігурівці, а до сімнадцятої вже виїхали звідти. Коли побачили перший український блокпост, то вийшли з машин і всі плакали. Пропонували нашим хлопцям консерви, згущенку. І зразу відчули, що дихати стало легше.
– Чи мали ви план, куди їхати далі?
– Ні. Спочатку доїхали до Кропивницького, переночували у готелі. Там вперше почули повітряну тривогу. Наші дружини повибігали з номерів, а всі навкруг сміялись, бо війни там іще не було. Потім ми поїхали у Вінницю. Фірма родичів оплатила нам готель, за що ми дуже їм вдячні. Після того, не знаючи, що робити, поїхали до родичів дружини в Острог на Рівненщині. Там навіть тривог не було на той момент. Перший тиждень ми майже нічого не робили: бігали, сміялись або просто лежали і думали про життя. А потім я пішов шукати у клініках роботу. Місяця два-три пропрацював, але дуже обтяжувало те, що в одному будинку нас жило три сім’ї. Зателефонував сестрі. У неї одногрупник мав клініку у Києві. Так я потрапив на роботу на лівий берег столиці. Продав годинник, винайняв квартиру і вийшов на роботу. Дружина з дітьми залишилися ще в Острозі.
– Годинник, мабуть, дорогим був?
– Ні. Айфонівський. «Apple Watch»… Коли отримав першу зарплату, то дружина з дітьми вже приїхали до мене. У вересні 2022 року я почав працювати, у жовтні вони вже до мене приїхали. І відтоді я працюю в Києві.
– І зараз маєте власну клініку?
– У тому ж році я зняв в оренду кабінет. Їздив тоді на роботу і на лівий, і на правий берег. По вихідних чергував у Академмістечку. Набивав клієнтську базу. У 2022 – 2023 роках у Київ приїхало багато новокаховчан. Більшість моїх пацієнтів були тими, кого ми з батьком лікували ще у Новій Каховці. Вони дуже раділи, зустрівши мене у Києві… Потім мені стало важко з орендою, бо після прильотів на лівому березі зі світлом почалась біда, і люди стали масово виїжджати. Роботи було дуже мало. Я працював у трьох клініках, орендуючи кабінет. Потім знайомий звів мене з директором мережі клінік, який запропонував роботу. Ми якраз переїхали на правий берег – через дітей, бо близько школа і дитсадок.
І, чисто випадково, знаходиться робота в тому ж районі, в Голосіївському. Три роки я працював потім у цій клініці. На життя заробляв, але щось відкласти, купити інше не міг. І за квартиру, оскільки власного житла немає, треба платити. Набрав боргів і відкрив клініку.
– Що означає її назва – «SL Clinic»?
– Удома, в Новій Каховці, коли батько відкривав у 1995 році клініку, то назвав її «Стомат-Люкс». Це, до речі, була перша у Херсонській області приватна клініка. Лише уявіть, минулого року їй було тридцять! Ми подумали, що назва трохи застаріла, але, віддаючи шану історії сімейної стоматології, скоротили до «SL».
– У Новій Каховці у вас залишилась квартира?
– І земля. Чи ціла квартира, зараз не знаю. Ключі залишив сусіду, але зв’язку з ним не маю.
– Сподіваєтесь повернутись додому після деокупації?
– Звісно. І мріємо про це. Навіть діти, які прожили мало у Новій Каховці, все одно згадують це прекрасне місто і хочуть додому. Мені особисто життя у великому місті не подобається, бо багато часу витрачається туди, куди не треба – на постійні добирання на роботу.
– Як нині працюєте у Києві без світла і тепла?
– Є трохи альтернативного живлення, але на гарний прийом його не вистачає. І вкладати вже коштів немає, бо треба віддавати борги, які понабирали. Але, хоч і складно, сподіваємося, що впораємось. Намагатимемося створити таку ж клініку, як і вдома. На подальшу роботу надихають гарні відгуки пацієнтів.
* * *
Відгуки на наше прохання Костянтин Ігорович показав. Ось кілька з них:
«Все на найвищому рівні. Ціна відповідає якості».
«Майстерність лікаря на найвищому рівні! Ми з сім’єю вже не один рік обслуговуємося у Костянтина. Справжній професіонал своєї справи!»
«Дуже задоволений лікуванням у цій клініці! Персонал приємний, лікар уважний та дуже професійний, працює обережно і безболісно. Атмосфера приємна, почуваєш себе комфортно».
«Найкраща клініка в Україні!».
* * *
– Чи не стався відтік ваших пацієнтів нині після обстрілів Києва?
– У квартирах було по 3-4 градуси тепла. Не знаю, як люди вижили. Але мало хто виїхав, бо не бачать сенсу. Та і роботу як залишити.
– Чи замислювались над тим, щоб змінити стоматологію на іншу професію?
– Колись замислювався, але не знайшов іншої справи, яка мені так само сподобалася б. Хіба що риболовля.
– А чи є на неї час?
– Зараз – ні.
Андрій БЕЙНИК,
фото з особистого архіву Костянтина МУРОВАНОГО
