Іще донедавна Херсон називали прифронтовим. Сьогодні ж – це в буквальному сенсі місто «на нулі». Вже половина Херсонської громади перейшла до «червоної зони». Її просто начисто стирає ворог, і там украй небезпечно.
Натомість на решті території життя триває. Попри війну, херсонцям вдається утримувати кілька мікрорайонів у чистоті. На вулицях, на подвір’ях, у зелених зонах складно знайти сміття. Важко збагнути, але під загрозою артилерії, під прицілом дронів росіян місто в порядку, наскільки це можливо, утримують місцеві комунальники. І сьогодні – історія про одну з таких героїнь «фронту чистоти».
«До вас кореспондентка приїхала, зніме й покаже на всю Україну, сказала. А ви готові до слави?» – жартує над колегами жвава жінка в зеленій жилетці-уніформі. Це Людмила Мосейчук. У колективі її обожнюють насамперед за почуття гумору, яке додає позитиву в найважчі дні. Колеги лагідно називають жінку Люсею. У комунальному підприємстві «Парки Херсона» її посада звучить як «робітниця зеленого будівництва». А по-простому – Людмила – одна із «транзитників». Транзитні бригади – це такі групи, які прибирають на вулицях міста. Кожна група відповідає за свою дільницю, на якій має бути порядок, попри обстріли.
Із пані Людмилою ми зустрічаємося на Жилоселищі. Умовно цей мікрорайон уже теж належить до «червоної зони». Але, на щастя, не вся його територія однаково небезпечна, все ж є вулиці подалі від берегової лінії. Поки до купи зі сміттям під’їжджає трактор, цікавлюся в героїні нашого матеріалу: який, власне, в їхньої бригади на сьогодні план? А план простий і водночас – надзвичайно вибагливий: війна війною, а вулиці мають бути чистими! От і йдуть «транзитники» за трактором, вручну підмітаючи дорогу, підбираючи пакунки зі сміттям, загрібаючи узбіччя… І так щодня.
Також ця та ще кілька бригад КП «Парки Херсона» задіяні в ліквідації наслідків «прильотів». Комунальники одні з перших, разом із поліцією та рятувальниками, приїздять на місце руйнувань. Їхнє завдання – якомога швидше прибрати територію, щоб людям, які живуть, ходять та їздять поряд, не нашкодили бите скло, уламки цегли, шиферу, різний мотлох після обстрілу. Нерідко комунальники допомагають мешканцям прибрати у понівеченому житлі, адже в Херсоні зараз переважно залишилися старенькі. Самотужки їм не впоратися з бідою, яку в мирне місто щодня несе рф.
«І так мені шкода наших людей, коли буваю на місці чергового «прильоту». Ну, це, може, й тому, що я сама така. По моєму району ворог нещадно гатить, уже розбито багато будинків», – розповідає пані Людмила.
Людмила Мосейчук – серед тих, хто стали ВПО у рідному місті… Жінка була змушена виїхати з мікрорайону Острів, де прожила майже 30 років. Говорити про свій район їй боляче. Просто констатує: коли російська армія керованими авіабомбами пошкодила автомобільний міст, який вів на «Корабел», вона зібралася й поїхала. Зараз мікрорайон у «червоній зоні» Херсона і ворог його знищує. Через прильоти там постійно палають житлові будинки. Гасити пожежі немає кому, адже через загрозу дронових атак рятувальники туди не їдуть. Тож багатоповерхівки вигорають практично вщент.
«Коли була евакуація, багато людей виїхало з Острова. Тому що там немає ані світла, ані газу, ані тепла. А я зараз у центрі живу. Так, там теж неспокійно. Ну а що робити? А додому дуже хочеться. От чесно, раптом якби міст полагодили і щоб маршрутки ото ходили, звісно, я б поїхала. Дім є дім», – розповідає Людмила.
У «Парках Херсона» Людмила Мосійчук працює вже четвертий рік, від деокупації міста. За цей час жінка двічі потрапляла під ворожі дрони. Спочатку це була автівка комунального підприємства, потім – маршрутка. Людмила їхала на роботу. Як відомо, російські військові полюють на мирних людей. Комунальний транспорт – для них мішень. Вони тренуються на мирних людях, хоч би як жахливо це звучало.
«Я вирішила вийти з маршрутки, не доїжджаючи до зупинки Залізнична. Але не встигла. Зненацька пролунав вибух. Спочатку й не зрозуміла, що сталося. Добре, що зачепилася за поручні. Уявіть, половина мене висить на вулиці, половина – в маршрутці. Руку посікло уламками. Нас там було троє жінок і водій. Усіх тоді госпіталізували», – пригадує жінка.
Від ворожих дронів комунальникам доводиться втікати і безпосередньо на роботі. Людмила щиро радіє теплій порі року. І річ тут не в красі. Під зеленими деревами легко сховатися від безпілотників, звісно, якщо устигнеш. У міському гуркоті звук дрона можна просто не почути. Хоча особливо уважні місцеві, здається, вже «засічуть» і проліт маленького комарика. А ще – Людмила не приховує: херсонські комунальники, які створюють чистоту, тепер полюбили негоду, особливо дощ.
«У нас усі люблять, коли дощ іде. Тому що під час зливи дронів практично немає. Ні, ну, звісно, можуть бути ті, що на оптоволокні, але і їх за такої погоди долітає набагато менше. Тож нехай краще буде дощ, ніж сонечко», – говорить жінка.
Попри важкі випробування, які випали на її долю, Людмила залишається непереборною оптимісткою. І повторює – з Херсона нікуди не поїде. На це в неї є низка причин. Жінка – патріотка свого міста й жити десь за його межами не змогла б. Крім того, колектив КП «Парки Херсона» Людмила називає родиною, яка вже багато чого разом пройшла. Звісно, до постійної загрози життю неможливо звикнути і страх залишатися у фронтовому місті нікуди не подіти.
«Після другого дрона мені стало страшнувато. Ну, а що поробиш? А нашим військовим легко отам, на передовій, як думаєте? Так отож, їм дуже тяжко. Тож і нам немає чого скиглити. Чекаємо на перемогу і наближаємо її, як можемо», – розповідає наша героїня.
Марина Савченко,
фото авторки та КП «Парки Херсона»
