Голова Костянтинівської СВА Каховського району Олексій Кільдеров не вірив, що зможе виїхати з окупації. Очолювана ним громада – це дев’ять порівняно невеликих степових сіл, назви яких окупантам і запам’ятати не під силу. Це Костянтинівка, Братолюбівка, Миколаївка, Антонівка, Зірка, Дубівка, Запорізьке, Червона Поляна та Старолук’янівка. Але саме у цій громаді у 2022 році сталось таке, після чого окупанти довго допитували сельчан, а голові сказали: «Невиїзний»…
– Олексію Володимировичу, ви стали головою Костянтинівської громади у 2017 році, а до того головували в Антонівській сільраді. Який у вас стаж державної служби?
– Сільським головою був із 2006 року. У квітні цього року вже мав 20 років стажу. Головою громади став після її об’єднання.
– Розкажіть, якою була ваша громада до повномасштабного вторгнення рф?
– Чисельність населення до моменту вторгнення рф складала 3 850 чоловік, але це за реєстром. По факту нас було менше – приблизно до трьох тисяч. Найдалі від центру громади знаходиться Старолук’янівка – до неї 12 км. До Зірки, яка розташована на М-14, мелітопольській трасі, 10 км.
– В окупації опинились 24 лютого 2022 року?
– 25-го. А 24-е я пам’ятаю так, ніби це було вчора. Близько п’ятої ранку прокинувся і почув вибухи. Зателефонував в адміністрацію. Там сказали, що то, мабуть, навчання в Олешках. У надзвичайників також нічого не довідався. А вже через пів години інформація про війну підтвердилась. Та ми зібрались і вийшли на роботу. І вже там дізналися, що військкомати закриваються, а адміністрації переходять на інший режим роботи. Зранку 25 лютого ми зустріли наших військових, допомогли і провели їх далі. Через годину-півтори на територію громади зайшла велика колона військової техніки росіян. Частина напряму заїхала у Костянтинівку, частина блукала територією, не розуміючи шлях. Ближче до вечора вони почали з’їжджатись. Приблизно о 17.00 колона була практично у зборі. Вдень було спокійно, а вже вночі вони пішли мародерити. Побили вітрини, вікна й двері у магазинах та повитягали все, що їм було потрібно.
– А потім хтось убив російського танкіста, так?
– 26 лютого у небі над селом зав’язався бій. Бачив, як нашу «Сушку» підбили. Льотчик загинув під час катапультування. Я розумів, що на тому місці буде, тому, виїжджаючи, кинув у машину ніж та клейонки. На полі було багато людей, які якраз проїжджали трасою М-14. Із хлопцями забрали понівечене тіло і заховали у шкільному підвалі. На другий день ми бійця поховали. Максимально швидко, але так, як потрібно. Були люди і була церемонія прощання. А буквально через годину (я ще додому не встиг доїхати з похорону) мені повідомили, що у Костянтинівці розстріляли російського танкіста. 26 лютого основна частина військової колони поїхала далі, а у селі залишилося кілька одиниць техніки. Хтось скористався випадком і знищив військового.
– За всіх цих обставин ви продовжували виконувати свою роботу, підтримували життєдіяльність громади. Що вас тримало?
– Скажу чесно, тримали люди. Я боявся їх кинути, боявся стати зрадником для своєї громади. Стосовно льотчика до нас у окупантів претензій не було, а от щодо їхнього військового і техніки, яка була знищена на нашій території, м’яко кажучи, були. Майже щотижня вони заїжджали у село, перекривали вулиці, робили повний «шмон», проводили збір інформації – по 10-20 разів питали одне і те ж.
– Це вже працювала ФСБ?
– Так. Разом із «Росгвардією» вони також шукали тих, хто допомагав нашим військовим 25 лютого, а ще питали, куди поділась українська військова техніка. Адже ту, яку нам залишили, ми заховали і довго тримали. Сподівались, що ось-ось прийдуть наші хлопці – і вона їм знадобиться. Та сталося не так, як нам хотілося. Техніку ми потім знищили. Але «кошмарили» людей окупанти ще довго.
– Це справді страшно. А якою була гуманітарна ситуація?
– Колишній Горностаївський район упродовж трьох місяців із початку війни був більш-менш життєстійким. І магазини працювали, і продукти частково завозились, і пекарня діяла, і хліб розвозили. У нас був новий вантажопасажирський бус, який отримали у межах співпраці з «U-LEAD». Ним ми їздили у Горностаївку на пекарню. Брав із собою одного-двох помічників, а іноді односельців, кому треба було до лікарні чи провідати рідних. Ми вантажились хлібом і потім розвозили по всіх магазинах у громаді. Продавали його без націнок – за ціною, за якою купували у пекарні.
– А де брали пальне для буса?
– 24 лютого у Костянтинівці зупинився дизель-потяг. Йому не дали дозвіл рухатись далі у Таврійськ. Потім мені дозволили злити пальне. Ми з хлопцями все зробили і заховали. Потім на цьому дизелі і возили хліб. А ще їздили у Велику Лепетиху по борошно, олію, макарони. Скидались із заробітних плат, закупляли продукти і розподіляли їх між тими пенсіонерами, хто не мав карток, бо раніше отримував гроші на «Укрпошті».
– Якою була ситуація з ліками?
– Отримували їх у Горностаївці через Товариство Червоного Хреста. Були гуманітарні машини, якими із Запоріжжя через Василівку з ризиком, але вдавалось завозити ліки, підгузки, перев’язочні матеріали. У Горностаївці це розподіляли.
– Що, врешті-решт, змусило вас виїхати з окупації?
– Рішення прийняв в одну із субот у серпні. У середу перед тим окупанти ув’язнили Горностаївського селищного голову Дмитра Ляхна. Потім прочитав у фейсбуці про те, що забрали голову сусідньої Зеленопідської громади Олену Пелешок. Тоді зрозумів, що навкруг у радіусі 50 кілометрів нікого вже немає із сільських голів, крім мене, і щось потрібно робити. Хоча виїхати мене просили ще раніше, але саме тоді зрозумів, що треба. Хоча, думав собі, виїхати – це залишити людей, до яких знову приїжджатимуть ФСБ і «Росгвардія» з допитами. І водночас розумів, що толку з мене для них не буде, якщо я вже не буду живим.
– Виїжджали власним транспортом?
– Так, хоча не знав, виїду я чи ні, бо вони перефотографували номерні знаки і техпаспорти моєї і всіх робочих машин, які були у нас на території. А ще – водійські права. Мене попередили, що я – невиїзний. Щоб навіть не пробував кудись виїжджати. Ми нікому нічого не казали, а просто звечора за пару годин зібралися. Затемна зранку виїхали з родиною. У Василівці чекали на виїзд п’ять днів.
– Ваші перші враження, коли вирвались на підконтрольну?
– Незабутні. Приблизно о першій ночі ми проїхали Василівку. І коли на блокпості зустріли наших військових і поліцейських, це було неймовірно приємно. А коли я побачив прапор України, з’явилися сльози на очах.
– Ви знали, що робитимете далі?
– Ми знали, що приїдемо до дітей у Київську область і вони нас зустрінуть. 12 серпня так і сталось. Інших планів не було. Я не знав, де обласна адміністрація – де, хто і як працює. А наприкінці вересня мені запропонували очолити сільську військову адміністрацію. Не роздумуючи, пішов на цей крок. Потім було призначення у Кривий Ріг, де ми жили в гуртожитку. У березні 2023 року начальників військових адміністрацій закріпили за територіальними громадами на деокупованій частині Херсонщини. Ми з колегою поїхали в одну з громад у Бериславському районі. Зараз там і перебуваю.
– У якому місті ваша громада координує центр «Вільні разом»?
– У Хмельницькому. У березні була перша річниця його створення.
– Підтримуєте членів громади, які змогли виїхати?
– Постійно збираємо інформацію і тримаємо зв’язок з тими, хто виїхав. На жаль, це не така вже й велика кількість людей. Вони розпорошені зараз по території України. Великих скупчень ніде немає. Тоді як, наприклад, переселенців із великих громад в одному місті може проживати тисяча і більше. У нас такого немає, бо сільська громада. І люди здебільшого селяться не у великих містах, а у сільській місцевості – там, де їм спокійніше і рідніше.
– Чим живе ваша громада в окупації? Яка ситуація, наприклад, з освітою?
– Першу у колишньому Горностаївському районі школу окупанти змогли відкрити у Костянтинівці. Школа у нас була гарна. Робились ремонти, зроблений повністю фасад і дах. Опалення якраз перед війною зробили.
– Окупанти, мабуть, усе це записали собі у заслуги?
– Так. Пропаганда розповідала, що 10 років там ніхто нічого не робив, що воно було занедбане, а вони прийшли і все зробили. А вони ж прийшли на все готове. І навіть, коли з «Росгвардії» з облавами приїжджали, то дуже дивувалась, що у сільській місцевості така гарна школа. Вони туди навіть військових своїх не пускали. Була команда не заселятись і не руйнувати. У 2024 році вони нарешті змогли її запустити. Працювати погодилось зовсім небагато людей, половина з них – не педагоги. Але з часом знайшлися 5 чи 6 колишніх учителів, які пішли працювати. Директорка школи була з росії, але маю свіжу інформацію, що вона вже не працює, бо має кримінальну справу. Її місце зайняв місцевий молодий учитель. Що його спонукало до цього, не знаю.
– А що з медициною?
– У Червоній Поляні ми мали сімейну амбулаторію. На початку 2023 року окупанти вивезли все обладнання з Горностаївської центральної лікарні. Частково розграбували, але частину перевезли у Червону Поляну. І тепер вони називають нашу амбулаторію «Горностаєвской районной больніцей». У них там центр, бо спокійніше. Як-не-як, 18 кілометрів до Дніпра. Але все одно вони рахуються прифронтовою зоною й отримують за це трикратні доплати. Заробітні плати у лікарні та школі є по 100 000 рублів і навіть більше.
– Продукти завозяться з Мелітополя?
– Спочатку завозили з Каховки, але зараз стараються туди не їздити, бо пропускний контроль став жорсткішим. А ще безпекова ситуація – люди кілька разів потрапляли під обстріли, отримували поранення. Тож возять із Мелітополя і Новотроїцького. Але машини постачальників стараються з траси не з’їжджати, тому місцеві підприємці виїздять до них за товаром. Ціни на продукти високі, ситуація з безпекою погіршилась із настанням тепла. Окупанти створюють провокації, обстрілюючи своїх. Це все для того, щоб утримати зону у статусі бойових дій і зберегти високі виплати військовим. Мовляв, ідуть бойові дії, тому їхня присутність на території необхідна, щоб захистити мирне населення. Але більшість моїх земляків розуміє, звідки і куди летить.
– Яка ситуація із водою та світлом?
– Часто світла немає по кілька днів. Із водою також проблеми. Навіть коли є електроенергія, немає нормальної напруги, щоб запустити глибинні насоси на свердловинах. Плюс із медициною вкрай важко, бо лікуватись треба їхати у Крим. Тому навіть ті, хто чекав росію, хто зовсім недавно говорив, що завтра-післязавтра настане гарне життя, починають потрохи складати речі і думати, куди виїжджати.
Андрій Олександров,
фото із відкритих джерел
