Ця історія — без гучних гасел і пафосних визначень. Вона — про тихих, скромних людей із Горностаївки лівобережної Херсонщини, які ніколи не називали себе героями, але стали ними для сотень інших. Війна розкидала їх по різних куточках України, змусила залишити домівки, роботу, звичне життя. Та не змогла забрати головного — людяності, солідарності й готовності допомагати навіть тоді, коли страшно й важко/
Цей матеріал — спільна розповідь і щире «дякую» землякам-волонтерам. Тим, хто підтримував людей під час окупації, хто рятував і ризикував, а згодом продовжив волонтерити вже в тилу або поруч із фронтом. Про тих, кого авторка знає особисто: із ким разом працювали у найтемніші місяці 2022 року, і про тих, хто й нині, хоч би де перебував, робить усе можливе, щоб наблизити Перемогу.
Коли допомога була питанням виживання
У перші п’ять місяців окупації 2022 року в Горностаївці діяв волонтерський центр. Добровольці, які ніколи раніше не займалися волонтерством, стали єдиною опорою для найвразливіших — пенсіонерів, багатодітних родин, людей з інвалідністю.
Ми не уявляли, з якими викликами доведеться зіткнутися. Життя в окупації змінювалося щодня: зникали продукти, ліки, хліб, не надходили пенсії та соцвиплати. Але громада згуртувалася. Волонтери збирали продукти й медикаменти у місцевих, домовлялися з підприємцями, передавали допомогу тим, хто опинився на межі виживання.
Перші ліки та дріжджі для хліба доставляли із правого берега Дніпра човнами — під обстрілами й постійним ризиком. Це були справжні подвиги, адже кожен вихід на воду міг закінчитися трагічно.
Як ми тішилися, коли отримали ліки від херсонських волонтерів (“Котики-патріотики”, Ірина Саліхова) та від ГО “Піклуюсь ICARE” (Роман Моток, м. Жовква).
А згодом налагодили логістику через Запоріжжя — забирали доставлені туди ліки “ Новою поштою” зі Львова, Івано-Франківська, Чернівців. Доставка на майже 300 кілометрів углиб окупованої території означала десятки блокпостів, обшуки, страх і необхідність стримувати емоції перед озброєними військовими. А також переборювати страх і ненависть, щоб не провокувати військових з автоматами.
Волонтерська робота в умовах окупації була виснажливою, адже централізованої гуманітарної підтримки не було. Попри ризики, нам вдалося вибудувати вже мережу підтримки із підконтрольної території України від благодійних та громадських організацій.
Окупаційна адміністрація намагалася змусити волонтерів співпрацювати й роздавати їхні вантажі, погрожувала, але ми категорично відмовилися. Коли тиск посилився – обшуки, стеження, загроза затримань – активістам довелося виїхати. Залишати налагоджену систему допомоги було боляче, але це був єдиний спосіб зберегти життя.
Дороги розвели, а справа об’єднала
Виїхати з тимчасово окупованої Горностаївщини довелося багатьом. Люди шукали нове житло, роботу, підтримку… але водночас — можливість бути корисними. Бажання наблизити Перемогу й той день, коли можна буде повернутися додому, привело багатьох до волонтерства. І кожна така історія — особлива, щира й надихаюча.
Попри те, що сьогодні вони живуть у різних містах, усіх поєднує спільна справа. Зокрема, це Віталій Свіріпський, Христина Мітіна та Інна Панасенко з донькою — люди, які продовжують допомагати військовим і закликають робити це разом.
Віталій має волонтерський досвід іще з часів АТО. Під час окупації він перевозив ліки й дріжджі човнами, а після переїзду до Одеси знову взявся за роботу: допомагав новобранцям, організовував збори, шукав партнерів.
Згодом навколо нього згуртувалися земляки. Разом вони підтримують військових на різних ділянках фронту, зокрема на Херсонському напрямку. До допомоги долучаються школярі релокованих ліцеїв, друзі, знайомі й небайдужі люди з України та із-за кордону. Христина та Інна організовують благодійні розіграші, щоб пришвидшити збори.
Волонтери співпрацюють із благодійними фондами, мають партнерів-благодійників у Німеччині, регулярно звітують та збирають кошти на найнеобхідніше для наших захисників. Зараз тривають збори на EcoFlow, “Чуйки”, шини для авто.
За роки роботи волонтери передали військовим автомобілі, обладнання, засоби зв’язку й обігріву. І навіть коли збір коштів іде важко, вони не здаються і знають — мети все одно досягнуть, бо їхня справа потрібна.
Той, хто допомагає завжди
Фазел Манан із Горностаївки Каховського району — людина, чия історія свідчить про вибір і відповідальність. Уродженець Пакистану, він став громадянином України, депутатом селищної ради, волонтером і бойовим парамедиком. Волонтерити почав іще у 2014 році — після анексії Криму та початку війни на Донбасі. Допомагав українським військовим разом із земляками задовго до повномасштабного вторгнення.
Після 24 лютого 2022 року Фазел залишався в окупованій Горностаївці. Разом з іншими волонтерами підтримував місцевих жителів, допомагав тим, кому загрожували репресії. Човнами переправляли людей із лівого берега на правий, а назад везли найнеобхідніше — ліки та дріжджі, передані волонтерами з Кривого Рогу.
Згодом окупанти зацікавилися Фазелем — через його волонтерську діяльність і поїздки з допомогою в АТО. Щоб урятуватися, він виїхав разом із родиною.
У Львові Фазел волонтерив у військовому шпиталі, а в березні 2023 року вступив до лав ЗСУ як бойовий парамедик. На службі рятував життя й продовжував допомагати — збирав кошти на авто, медикаменти, аптечки. За мужність і службу отримав відзнаку Президента України «За оборону України» та «Золотий хрест» Головнокомандувача ЗСУ.
Через серйозні проблеми зі здоров’ям унаслідок поранень у 2025 році його звільнили зі служби. Та навіть сьогодні Фазел залишається активним — веде YouTube-канал, де розповідає історії українських воїнів і повторює свою незмінну фразу: «Все буде добре».
Коли волонтерство рятує душу
Раїса Руснак виїхала з окупованої Горностаївщини не просто з валізою — з порожнечею всередині. Її сина Руслана, колишнього бійця АТО, російські окупанти закатували до смерті. Те, що сталося, важко вкласти в слова. Для матері це був біль, який не минає.
У якийсь момент постало питання: як жити далі? Пані Раїса обрала шлях, який не дає забути, але дозволяє триматися — волонтерство. В Одесі вона приєдналася до організації «ОдесСітки». Тут її зрозуміли без зайвих слів: серед волонтерок багато матерів, які також втратили синів на цій війні.
Разом вони підтримують одна одну і вкладають у кожну роботу не лише працю, а й частинку серця: плетуть маскувальні сітки, «кікімори», виготовляють речі, що рятують життя на фронті. За роки повномасштабної війни руками волонтерок створено понад тисячу сіток. Але для Раїси важлива не цифра.
«Я не можу повернути сина. Але можу зробити так, щоб хтось інший повернувся додому живим», — каже вона.
Волонтерство стало для неї особистим фронтом. Тихим опором ворогу. Способом не дати болю знищити себе і водночас — допомогти тим, хто зараз тримає передову. Кожна вплетена стрічка — це її розмова із сином. І її віра в Перемогу.
Про історію родини Руснаків та долю Руслана йдеться у фільмі-розслідуванні “Тіні на лівому березі” (автор Данило Мокрик), де розповідається про російський терор на окупованій Херсонщині, трагедії десятків інших людей, які стали жертвами окупаційного режиму.
«Незламні»: сітки, що з’єднали Закарпаття та Херсонщину
Маскувальні сітки, сплетені руками волонтерів із Херсонщини та Закарпаття, рятують життя українських захисників. Однією з тих, хто стоїть за цією важливою справою, є Олена Пономарьова — уродженка Горностаївки, викладачка музичних шкіл Горностаївки та Великої Лепетихи.
Її волонтерський шлях почався ще у 2014 році, коли разом із чоловіком, капеланом Анатолієм, їздили на Донеччину – допомагали військовим і дітям. Після вторгнення росії була змушена виїхати з окупованої Херсонщини й опинилася на Закарпатті.
Тут із колежанкою організували групу волонтерів, і хоча працює у Чопській музичній школі, у вільний час разом із добровольцями плете маскувальні сітки для ЗСУ. Берегинею цього невеликого, але міцного осередку стала Ганна Лукянчук — учителька математики, добре знана на Горностаївщині. Саме вона готує основу, щоб після роботи волонтерки могли одразу братися до плетіння. Їхня спільнота назвала себе символічно — “Незламні”.
“Робимо разом потрібну справу. Хлопці кажуть, що треба, — ми виготовляємо й відправляємо. Віримо, що наші сітки, сплетені з любов’ю, стануть для них захистом”, — кажуть волонтерки.
За два роки вони сплели сотні маскувальних сіток — загальна площа вже наближається до трьох гектарів. Допомога надходить у понад 20 напрямків бойових дій. Окрім сіток, надсилали теплі речі, рукавиці, шкарпетки, зігрівайки. Усе це стало можливим завдяки донатам небайдужих людей і підтримці тих, хто долучився до спільної справи.
“Ми сприймаємо це не просто як волонтерство — це служіння. Читаємо молитви за поранених, за захисників, за перемогу. Нас підтримує родина, друзі, однодумці”, — ділиться Олена. Особливо цінною для них є підтримка горностаївців, зокрема колишніх учнів Ганни Іванівни, які неодноразово донейтили на матеріали для сіток.
Ліки зі Львівщини в окупацію
Приємно hозповідати про тих, кого добре знаєш. Роман Моток (псевдонім Скеля) — уродженець Горностаївки, випускник місцевої першої школи. Згодом доля привела його до Жовкви на Львівщині, але зв’язок із рідною громадою він ніколи не втрачав. Волонтерить Роман також із 2014 року, а з початком повномасштабної війни його діяльність у складі ГО “Піклуюсь ICARE” стала ще активнішою.
Завдяки Роману ми в Горностаївці двічі отримали десятки посилок із найнеобхіднішими ліками. Хоч “Нова пошта” й “Укрпошта” не працювали, він знаходив можливість передати все до Запоріжжя, а ми, долаючи 28 російських блокпостів, забирали допомогу звідти.
Роман і їхня команда зосереджені на підтримці військових: збір коштів, закупівля дронів, обладнання, матеріалів; ремонт автомобілів; виготовлення екіпірування; передача теплих речей, взуття, тактичної медицини, буржуйок, генераторів та окопних свічок. Вони співпрацюють із волонтерами з різних куточків України та з-за кордону.
Їхня підтримка — це відчутний моральний тил для бійців. І роботу не припиняють. Про рідну Горностаївку та окуповане лівобережжя Херсонщини Роман не забуває. Йому боляче через зруйнований будинок на лівобережжі Херсонщини, де було родинне гніздо. Він, як і всі ми, чекає на звільнення.
***
Це далеко не всі волонтери Горностаївщини. Не всі про себе розповідають. Не всіх можна називати публічно.
Але саме такі історії засвідчують, що волонтерський дух нашої громади живе всюди, хоч куди б розкидала людей війна. І кожен із них — частина великої сили, що тримає країну.
Ми пишаємося ними й повторюємо разом: підтримуйте ЗСУ, вірте в Перемогу й робіть більше, ніж можете. Час такий.
автор: Любов РУДЯ,
фото авторки
