Від початку повномасштабного вторгнення на Херсонщині лише офіційно зафіксовано близько 2 тисяч фактів викрадення та зникнення цивільних людей. У встановлених випадках люди пройшли через російські застінки або й зараз там залишаються. Про те, що побуває в іпостасі в’язня, наче злочинець, який скоїв щось жахливе, і у найстрашнішому своєму сні не міг би уявити історик та краєзнавець Олекса Паталах. Чоловік пройшов через російську неволю під час окупації Херсона.
Про період свого життя, проведений у застінках, він розповів ексклюзивному інтерв’ю «Новому дню».
– Олекса, розкажіть, як це сталося? Чим міг зацікавити окупантів краєзнавець?
– 6 вересня 2022 року я збирався йти по продукти на ринок. І буквально дорогою, на сходовому майданчику, мене перейняли шість озброєних чоловіків у камуфляжі з шевронами «Антитерор». Спитали прізвище ім’я по батькові. Я назвав. «Ага, ты нам и нужен». Тобто, це був цільовий виїзд. Наказали повернутися обличчям до стіни, руки за спину, відразу закували в кайданки. І стакали дати ключ від квартири. «Сейчас мы проведем у Вас обыск». Звичайно, що без жодних санкцій на нього, без жодних паперів. Скажімо так, документами слугувала їхня зброя. Забігли в квартиру, почали просвічувати лазером. Мене пускали в кімнату першим, а за мною вже йшли. Якісь вони як зашугані були. Не знаю, що вони намагалися в мене знайти. Побачили сувенірний пістоль, який мені хлопці колись подарували на день народження, з силуміновим стволом. «А как это заряжается?». Прийняли соковипарювач за синтезатор наркотиків. Потім – «Давай ключи от машини!». Кажу, так немає машини, я й кермувати не вмію. Почали далі там щось шукати. І нарешті вони знаходять журнали «Українське козацтво». Найстаріший – 1968 рік, найновіший – 1982-й, тобто, ще минуле століття, там діаспорські видання. «Ага, вот, на Америку работаешь!». Потім знайшли бейджик з написом «Гід». Крутили між собою: хто ж це такий? І один з них говорить: «Гид – это такой шпион». Уявіть собі рівень. Потім далі – «Ленин же создал Украину». А я говорю, ну якщо брати XX століття, по суті, Україну створив Павло Петрович Скоропадський. «Это еще что за п…р?». Я кажу, вибачте, ви так говорите про особистого ад’ютанта государя-імператора, бойового кавалерійського генерала, георгіївського кавалера та кавалергарда? Ну вони дивилися на мене як баран на нові ворота. Потім один, який себе кубанцем називав, побачив у мене над робочим столом акварельний портрет Захарія Чепіги і питає: «Это кто, «биндера»?». Кажу, та ні, це Захарій Олексійович Чепіга. «А это кто такой?». Ну ти ж кубанець, у вас там в Катеринодарі – пам’ятник Катерині II, там у скульптурній групі біля підніжжя – оці-от троє батьків-засновників – Сидір Білий, Антон Головатий і Захарій Чепіга.
– Олекса, і куди вони Вас повезли?
– Я одразу зрозумів, що це центр міста. Тому що їхали недовго. У мене були зав’язані очі шаликом. Вивели мене з машини, наказали йти вперед. Я навпомацки спустився в підвал, потім завели мене в камеру. Я її обдивився, коли вони вже всі пішли. Так, думаю, будівля радянська. Тому що якби це було СІЗО, старий потьомкінський арсенал, там склепіння були б. А тут і тиньк (тиньк – штукатурка. Ред.) такий і через облуплений було видно білу цеглу. Ага, це десь 60-70-ті роки XX століття. Або СБУ, або управління поліції, скоріш за все – останнє. Тому що СБУ – це «сталінка», там інакшої архітектури мали бути навіть склепіння.
– Вас забирали на допит?
– Того ж вечора зі мною говорив начальник їхньої ротації з позивним «Ворон». Намагався морально задавити, там питав мене з історії, з геральдики, але я відповідав на всі запитання, що йому навіть було вже нецікаво. Потім сказав: «Посмотрим, будем «обнулять» тебя или нет». Ну я йому заявив, що після ковідної пневмонії, коли у мене було вражено на 90% легень, для мене розстріл – це евтаназія. Кажу, бігати не можу, пішки ходити теж важко, рік раніше, рік пізніше – немає різниці. Так-от, удав повну байдужість.
-Скільки Вас тримали у неволі, перевозили кудись чи ні?
– Тримали місяць. Нікуди не перевозили, тільки камери міняли. Щоправда, «на інтерв’ю» возили до мене додому, типу вони до мене в гості прийшли і я їх приймаю… Так от, коли вони мене вивозили, надто високо зав’язали шалик. І я, вийшовши, повністю по цоколях будинків впізнав місце, що це таки обласне управління поліції – вул. Лютеранська, 4. Ну я все ж таки екскурсовод зі стажем.
– Там тримали багатьох цивільних. Чи відомо, хто сидів з Вами у камері?
– Я змінив чотири камери. Одна з них – камера «ОПГ-шників», як їх називав «Ворон», він був начальником ротації, і якраз такі найбільш знатні полонені – це вважалося в його відомстві. І там, я подивився, було десь людей вісім, але на бандитів несхожі, я бандитів в 90-ті знав. Це або підприємці, в яких «віджали» бізнес, або офіцери – за манерою поведінки.. Ну, один точно був підприємець, він мене впізнав. Каже: «Ну, нічого, переможемо, у мене є автобус, я ж знаю, що ти екскурсовод, ми з тобою ще туристичний бізнес розкрутимо». А потім перевели нас у восьму камеру, це колишня душова: бетонна підлога, на ній і на стінах – рештки кахлів. Ще були два закапелки, де були шконки (шконка – на тюремному жаргоні – спальне місце- Ред). На них нас помістили. Згодом свою шконку я віддав підлітку, якого привезли з Киселівки.
– А його за що?
– А просто-напросто вони з дядьком пішли по ліки для матері. Перестрів їх патруль «лнр». У дядька щось не те знайшли у мобільному. Їх роззули, вкинули в яму для забитих тварин. Стріляли їм під ноги, кричали, що ми зараз вас розстріляємо. А вони повинні були відповідати ФСБ, тому приїхали їх забрали. Дядька – в одну камеру, а цього малого – до нас. Ну я йому свій «шконарь» і віддав. Причому найцікавіше, що чомусь що окупанти, що наші вважали мене «смотрящим по хаті». От чесно, мені за 50-т, людина з вищою освітою, з друкованими працями, звідки я знав, що буду в тюрмі «смотрящим по хаті»? Ну от сміх і гріх називається.
-А що окупантів цікавило під час допиту?
– Навіть хотіли до мене застосувати катування струмом. «Ворон» вже пристебнув мене «браслетами» до крісла, причепив прищепку на мій палець і щось там крутив, питав «Что чувствуешь?», Кажу – нічого. Ну а потім він вдруге збільшив – а я нічого ж не відчуваю. Він кинувся до того пристрою, а далі йшла тирада хвилин на п’ять безперервної ненормативної лексики, яка завершилася фразою: «Ничего нельзя доверить, машинку сломали». Тоді була ротація ФСБ-шників. А ФСБ переважно катує струмом – щоб не лишати слідів. Але не дай Бог потрапити до Росгвардії, чи «днр», «лнр» – це взагалі «зоопарк». Так називали в Херсоні кадирівців, якутів, бурятів.
-А що вони Вам, зрештою, інкримінували?
– Як заявив «Ворон», «один писатель-историк опаснее роты солдат, потому что такие, как ты, своими книгами отравляют мозги». По-перше, я був серед авторів «Мілітарі-Україна» видавництва «Темпера» в Києві. Про Бузьке та Чорноморське козацьке війська якраз у мене там вийшли книжки. Тим паче їм потрібен був автор з Півдня саме. «Вот ты делал неправильные выводы, хотя у тебя там все по архивам, все со ссылками». Але через певний час до мене почалося інше ставлення. Нас виводили зранку в гальюн. І «Ворон» мені сказав, щоб я руки не клав за спину і не згинав голови: «Ану выровнял спину, ты казак, а скоро будешь русским», «Я знаю, що ты запорожский казак» – тобто, моє походження вони знали, не знаю, звідки. Ну і річ у тім, що потім з’ясувалося, що моя неофіційна дружина, з якою ми нерозписані, розігнала вже хвилю у соцмережах, що я зник, і в квартирі сліди обшуку. Хвиля докотилася до ООН. Це раз. Потім дізнався місцевий журналіст-колаборант. Можливо, завдяки йому мене й не розстріляли. Вони відтоді намагалися мене переманити на свій бік. Я робив реверанси, звичайно, посміхаючись акуратненько. Притому їхнього слідчого завалив даними з історії Херсона з посиланням на архіви, наприклад, кінця XVIII століття. Він говорив: «Вот почему ты не пишешь о наших общих победах в Великой Отечественной войне?» Я кажу, вибачте, а що інших війн не було, російсько-турецьких – не було, Кримської – не було? Ну про Кримську війну він вперше з моїх уст почув. Потім коли я пропонував відновити восьмий бастіон на території парку Херсонська Фортеця, щоб було що показувати туристам як фрагмент фортеці, як пам’ятки і т.д., він спитав «А что такое бастион?». І мені довелося читати йому коротку лекцію з фортифікації XVIII століття. І так при кожній зустрічі. А пізніше мене перевели до «шарашки», що нагадувала «шарашки», описані Солженіциним, де сидів керівник однієї з партизанських груп. І він порадив мені просто надягти на себе маску білогвардійця-монархіста. І мене слідчий тоді спитав: «Как относишься к российской власти?». Я заявив: з лютого 1917 року в Росії немає легітимної влади, з моменту зречення останнього государя. Потім – «Гимн России петь будешь?». Кажу, я визнаю лише один гімн Росії – «Боже царя храни». Я їх загрузив не по-дитячому.
– Ви обрали таку собі тактику тролінгу?
– Ну так. Плюс – слідчий мене спитав – «Кого знаешь из активистов и управленцев?». Надав я цілий список. От тільки він не знав однієї деталі: всі, що обули в тому списку, давно померли, деякі навіть ще в 90-ті. Під кінець слідчий заходить під час ранкової повірки до мене в камеру, він мав позивний «Палич»: «Историк, у тебя будет все за….ь, я тебе место в администрации пробил, будешь памятники восстанавливать, как ты и хотел». Кажу, добре, на старому міському кладовищі – братська могила «Великой Отечественной» – 130 загиблих, там чистенько, прибирається. А в сусідньому секторі Кримської війни братська могила – 820 загиблих, і там як «босота завалила» у 80-му році колону, так і досі стихійне звалище і нічого не відновлено. Це що одні – герої, інші – ні, що ви думаєте про це, панове? Ну це більше скидалося на тролінг, якщо відверто, я з них сміявся, виставляючи ідіотами. Але вони нічого не могли зробити – зачіпки немає.
– В яких умовах Вас утримували?
– В останні тижні нас практично не годували. Як ми потім жартували, триразове харчування: понеділок-середа-п’ятниця. Взагалі сам раціон в’язня вміщався у маленьку пластикову тарілочку. Зазвичай це були або макарони, або перловка з запахом тушонки. Ну в перший час давали хліб дачний, такий сірий, два шматочки. А потім давали або дві галети армійські, якими можна було цвяхи забивати, щоб їх їсти, треба було з пів години розмочувати, або чотири «степні», ну ті хоч можна було жувати. Давали також пакетик чаю, але гарячу воду не завжди приносили. У мене ціла колекція їх зібралася, потім коли вже був в «шаражці», ми навіть зробили імпровізований чефір.
-І як Вас випустили?
– По-перше, в них вже була ротація. «Ворон» зайшов і сказав: «Историк, узнаю, будешь п…..ь, лично «обнулю». І вже під кінець було чутно з коридорів: «сливаемся, або нам п….ц». Це вже був вересень-перші дні жовтня. Потім якось вони поминали своїх друзів, яких перед тим підірвали разом з пальним, тобто, було видно, що в них не найкращі справи». А незадовго до «референдуму» багатьох вивезли на Крим. Я чув з коридору: «На выход», судячи з усього, з дев’ятої камери, може, когось і з восьмої забрали. Чую, вишикували групу і «Ну шо, орелики, поедите на Крым». А випустили мене просто, сказали: «Так, историк, собирайся с вещами на выход», зав’язали очі, посадили в машину. Возили, крутили, катали всім містом, а я собі у вуса посміююся: «хлопці, я ж знаю, де я сидів». Віддали частину речей, так і не повернули муляжний варіант шашки, що в мене з реконструкції ще був. Привезли мене у мій двір, власне, звідки й забирали.
– Чи оформили Ви статус цивільного, який пройшов через застінки російських окупантів?
– Ну от я намагаюся його добитися. Спочатку мені сказали – немає свідків. Хоча в принципі мені в поліції слідчий видав документи, того по ідеї було б достатньо. Але знайшов свідків, принаймні, тих, кого можна знайти. А потім – а от давайте тепер те, що Ви виконували особливе завдання СБУ чи там ГУР чи ще щось. Як мені один з комісії сказав, ну це типова історія кожного, хто був в окупації і взагалі, ну Ви ж не військовий, навіщо Вам ті статуси? Намагаюсь зібрати ще документи, але не знаю, чим це все закінчиться. Просто, що таке ставлення до полонених – а, ще й цивільний. Ця бюрократична машина.
– Який висновок Ви зробили з перебування в неволі?
– Я зробив висновок, що можна давити інтелектом на них, вони того не розуміють. Це по-перше. А по-друге, щоб не говорити потрібну їм інформації, треба дати купу іншої. Це як робив головний персонаж романа Пікуля «Честь маю», як він німецькому абверу давав брехливу інформацію. Або як казав канцлер Бестужев, хай ці папери зберігаються в Парижі, а ми відправимо фальшиві і додамо для достовірності пару натуральних. Отак і я зробив.
Спілкувалася Марина Савченко,
фото авторки
