На початку лютого за ініціативи Херсонської обласної державної адміністрації у Житомирі відкрився дванадцятий за рахунком Координаційний центр допомоги внутрішньо переміщеним особам із Херсонської області «Вільні разом». Тепер там, цитуючи голову ХОДА Олександра Прокудіна, «херсонці можуть отримати все необхідне в одному місці: гуманітарну допомогу, юридичні та психологічні консультації, допомогу із працевлаштування».
Відкриттям центру за дорученням голови опікувались начальники сільських військових адміністрацій Каховського району: Горностаївської – Дмитро Ляхно та Рубанівської – Дмитро Безрідний. Про те, що передувало відкриттю хабу, а також, чим живе тимчасово окупована Рубанівська громада, ми поспілкувались із Дмитром Безрідним.
– Дмитре Івановичу, коли і як вас було призначено на нинішню посаду?
– 1 листопада 2022 року за розпорядженням Президента України я став начальником Рубанівської сільської військової адміністрації. До цього працював заступником голови Верхньорогачицької селищної ради. З окупації виїхав 24 серпня 2022 року. Виїжджав через Василівку у Запоріжжя. Виїзду чекав сім днів.
– Ви, мабуть, як і всі жителі області, сподівалися, що окупація ненадовго?
– Так. А ще до останнього ми виконували свою роботу. Підтримували життєдіяльність громади. Це – водопостачання, вивіз сміття, забезпечення ліками і гуманітарною допомогою, яку нам надавали небайдужі люди. Вони переправляли нам човнами із правого берега медикаменти і продукти харчування. Допомагали люди, які виїхали з окупації, і місцеві підприємства та фермерські господарства. Всі, хто міг. Адже продукти у перші дні війни з магазинів розкупили миттю, тому людям було потрібно багато чого. Частково рятувало те, що у сільській місцевості населення завжди запасалось продуктами харчування, тримали курей, свиней, іншу живність.
– Правий берег тоді не був окупований?
– Вони ще не зайняли його, проїжджали далі. А наші люди на свій страх і ризик човнами переправляли медикаменти і продукти через Ушкалку, Бережанку, Первомаївку.
– Ви виїхали, коли вже несила було терпіти?
– Коли селищну голову Світлану Іванівну Коротун окупанти забрали у полон, ми сподівалися, що дня за три її випустять, але цього не сталось. І я змушений був залишити окуповану територію. Виїжджали власним транспортом і, як я вже сказав, тиждень провели у черзі у Василівці. Окупанти вели обстріли, коли рухалися колони. Вже коли ми проїжджали Кам’янське, то їхній «Град» став поруч, метрів за 200 – 300 від нас, і почав стріляти кудись убік. Куди саме, ми навіть не розуміли.
– Опишіть ваші емоції, як приїхали на перший український блокпост.
– Коли побачили своїх хлопців-військових, то, звичайно, дуже зраділи. Обнімались, пригощали їх пиріжками, які везли із собою. А далі нашу колону направили до «Епіцентру» у Запоріжжі. Там надавали допомогу волонтери. Також ми спілкувались зі службою безпеки. Оскільки були носіями інформації, багато чого знали і все розповідали. Наприклад, про колаборантів, які пішли на співпрацю.
– Серед ваших колег багато було таких?
– Саме з колективу, чесно кажучи, не згадаю тих, хто обіймає у них посади. Серед інших, можливо, двоє-троє співпрацюють.
– А чому ніхто з колишніх жителів Верхнього Рогачика не знає Віталія Васютинського, якого окупанти поставили там «головою муніципального округу»?
– Тому що він не місцевий, його привезли з Каланчацької громади. Якось під час розмови з начальницею Каланчацької військової адміністрації спитав у неї: «Це ваш?» Відповіла, що він працював там у комунгоспі. І, наскільки я зрозумів, не керівником. А Валентина Біланова (керує окупаційною «радою депутатів Верхньорогачицького муніципального округу». – Авт.) до окупації взагалі касиром в «Ощадбанку» працювала у Верхньому Рогачику. Ті двоє-троє, що погодились співпрацювати, особливих посад у окупантів не обіймають. Кимось на комунальному підприємстві працюють. Щоправда, є ще колишня працівниця нашої бухгалтерії, яка в окупаційній адміністрації працює.
– Після Запоріжжя ви знали, куди їхати?
– Три місяці жив у Дніпрі, а коли вже призначили на нинішню посаду, переїхав у Кривий Ріг.
– Наскільки мені відомо, разом іще з двома головами громад ви брали участь у відкритті Центру допомоги херсонцям «Вільні разом» у Кропивницькому.
– Це, як ви знаєте, ініціатива Херсонської обласної державної адміністрації. Безпосередньо – Олександра Сергійовича Прокудіна. Це його ідея, і вона добре спрацювала, оскільки всі жителі Херсонської області, які тимчасово були змушені залишили свій дім, пороз’їжджались різними куточками нашої країни, і залишилися, можна сказати, сам на сам зі своїми проблемами. Вони, зрозуміло, зверталися в обласні адміністрації, соціальні служби, але коли ми із залученням наших партнерів (працівників Центру зайнятості, психологів, юристів, кризових менеджерів і так далі) почали надавати їм такі послуги, то вони відчули, що не покинуті, за них ніхто не забув. І це стало містком між, наприклад, Кіровоградщиною і Херсонщиною. Можна сказати, ми стали однією сім’єю, і всі питання, які могли вирішити за допомогою місцевої влади, органів самоврядування Кіровоградській області, вирішували і вирішуємо. Наприклад, люди, які приїжджали, не мали житла, і ми влаштовували їх у гуртожитки.
– Вашими партнерами у роботі є також благодійні фонди. Які саме?
– «Карітас», «Право на захист», «Рокада», «Єдина родина Кропивниччини». Дуже велику допомогу надає благодійний фонд «Медицина Херсонщини» на чолі з Наталією Голубєвою. Вони забезпечують людей ліками, продуктами, засобами гігієни, засобами реабілітації тощо. Наталія Вікторівна нам і у Житомирі допомагає.
– Багато наших земляків у Кропивницькому?
– Взагалі у Кіровоградській області зареєстровано 8 тисяч осіб. Через нашу реєстрацію пройшло більше половини.
– А яким за рахунком став центр у Кропивницькому?
– Першим був Кривий Ріг, потім Миколаїв, далі Дніпро, Київ. Кропивницький потрапив до першої п’ятірки.
– Чому виникла необхідність відкриття дванадцятого центру «Вільні разом» у Житомирі?
– Там зареєстровано більш як 4 тисячі ВПО із Херсонщини. А потреба, як я уже сказав, пов’язана з допомогою нашим херсонцям у вирішенні багатьох проблемних питань. Наприклад, та ж сама Наталія Голубєва у нас у центрі не лише ліки, але й окуляри у визначені дні видавала.
– Знаю, що і лікарі проводять прийоми у таких хабах.
– Так. І, до речі, у Житомирі ми проводимо роботу із залучення виїзних бригад для прийому громадян. Також працюють психологи. Наприклад, із «Права на захист» чи «Рокади». У роботі з громадянами нам також допомагають неурядова організація «Іn Touch Ukraine Foundation», Агентство ООН у справах біженців в Україні, Червоний Хрест. Хочу також зазначити, що ремонт приміщення центру нам допомогли зробити Житомирська обласна рада і безпосередньо комунальне підприємство з обслуговування адміністративних будівель Житомирської обласної ради, яким керує Вадим П’янікін. Від імені Херсонської облдержадміністрації керівництво КП отримало подяку.
– Очолювана вами громада територіально залишилась на окупованому лівобережжі. Розкажіть, як там зараз живуть люди.
– У Рубанівській громаді до війни проживало приблизно 3 900 громадян. Під час війни лише на підконтрольну територію України виїхало більш як 800 людей. Інформація, скільки виїхало за кордон, невідома. Але зараз багато молоді залишає територію і виїжджає за кордон. Причиною є так звані мобілізаційні заходи і контрактна служба від окупантів. Багато таких випадків, коли вручали повістки, і люди, не чекаючи, коли їм треба з’явитися, просто залишали територію громади і виїжджали за кордон. Ідеться про молодих хлопців віком до 30 років.
На території громади функціонує окупаційна школа в селі Рубанівка, куди підвозять дітей із навколишніх сіл, зокрема із Великолепетиської громади також. Возять учнів двома новими автобусами. Вчителів, котрі погодились співпрацювати, дуже мало. Здебільшого це пенсіонери, які вже не працювали, а тепер знову стали читати певні предмети у школі.
Функціонує дитячий садок. Із повідомлень окупантів у соцмережах дізнаємося, що і у школу, і у садочок часто привозять допомогу з Рязанської області, яку вони називають «регіоном-шефом». Хоча перед цим зі школи у Миколаївці росіяни повністю вивезли все обладнання. Невідомо куди. Школа стоїть порожня. Вони часто хизуються тим, що з однієї школи забрали, а в іншу привезли. Що забрали, звісно, не кажуть. У їхніх телеграм-каналах дивлюся, що проводиться багато так званих «патріотичних» заходів. Присвячують їх, наприклад, Сталінградській битві, Дню космонавтики чи дню народження Пушкіна.
Працює амбулаторія, але жителі часто скаржаться, що ліки дуже низької якості, від них ніякого толку. Багато підробок, до того ж вони дорого коштують. Медична допомога надається переважно профілактична. Люди приходять перевіритись, а на лікування чи операції змушені їхати у Генічеську лікарню, Мелітополь чи Крим. Щоб туди добратися, треба найняти машину, а це – великі кошти.
Зарплати, наскільки мені відомо, вони починають урізати. Також звільняють працівників. Комунальне підприємство, яке вони створили, ще діє. Раніше комунальні послуги у громаді надавали кілька підприємств, у кожного була свердловина або кілька. Зі створенням окупантами одного, якість послуг стала набагато гіршою. Постійні перебої з водопостачанням. За електропостачання взагалі мовчу. Світло можуть відключати, наприклад, із десятої ранку до десятої вечора.
Зв’язок також нестабільний, постійно перебої. Сміття вивозиться, за воду плату збирають. Із нового року зросли тарифи за водопостачання.
– Херсонщина знала Рубанівку передусім через торгову марку «Рубанівське борошно». Розкажіть, що зараз із елеватором.
– Там знаходяться російські військові. Кілька разів по їхньому розташуванню були прильоти. Влітку, я знаю, був. Перед тим також. Вони тоді звідти порозбігались, але згодом знову повернулись. Виробництва там, звісно, немає. Борошно не виготовляють.
– Дякую за інтерв’ю! Бажаю швидшого звільнення і вашій громаді, і всім нині окупованим територіям України загалом.
Андрій БЕЙНИК,
фото з архіву Дмитра Безрідного та окупаційних ЗМІ
