«На хлібові заробляти не можна». Таким принципом завжди керувалося подружжя підприємців Олександра та Мар’яни Бєлоконів із Берислава Херсонської області. Упродовж дев’яти місяців окупації вони їздили до обласного центру за продуктами для себе та земляків. Крамниці рідного міста тоді швидко спорожніли – не було навіть найнеобхіднішого.

Після звільнення правого берега Херсонщини Олександр і Мар’яна свою домівку також не залишили. Попри російський дроновий терор цивільного населення і хаотичні обстріли артилерією, чоловік із дружиною залишилися  допомагати місцевим. Вони надавали тимчасовий прихисток тим, хто вирішив виїжджати у більш безпечні місця, безкоштовно доставляли хліб малозабезпеченим і заправляли газові балони для літніх людей.

Під час чергової поїздки за продуктами російський дрон скинув вибухівку на авто, в якому їхало подружжя. Від отриманих поранень жінка загинула на місці, а чоловік – через 15 днів після трагедії. Їхнім чотирьом дітям, двоє з яких неповнолітні, за короткий проміжок часу довелося двічі пережити жах поховання найріднішої людини. Тепер вони вчаться жити з порожнечею в душі.

Олександру назавжди –  53, Мар’яні – 48. Це – їхня історія у спогадах дітей і друзів родини.

«Відпочинку сім’єю постійно було так мало»

У Бериславі важко знайти людину, яка не знала б сім’ю Бєлоконів. Мати – Мар’яна – колись приїхала сюди з Тернопільщини  навчатися у педагогічному коледжі. Тут зустріла свою долю – Олександра, за якого згодом вийшла заміж. Подружжя започаткувало невеличке фермерське господарство, обробляло землю та займалося роздрібною торгівлею рибою і продуктами на місцевому ринку.

Разом вони  виховали чотирьох дітей: Олену, Вікторію, Олександру та Даниїла. Кожному з них батьки прививали золоте правило: якщо працювати, то спільно, відпочивати – також гуртом.

Особливо багато роботи у родини Бєлоконів було перед святами. У цей час усі ставали напрочуд енергійними, постійно кудись бігли й усією «командою» працювали в магазині.

Можливо, тому заслужений відпочинок сім’єю завжди сприймався як найсвятіше. «Його постійно було так мало! Це  єдиний час, коли ми могли перевести подих і насолодитися компанією одне одного. Просто сідали, гомоніли і бачили щасливі очі батьків, які раділи, що всі поряд», – розповідає 30-річна донька Олена.

Вона згадує, як  новорічного ранку змушували втомлених щоденною передсвятковою працею батьків лізти під ялинку, щоб розпакувати свої подарунки. Для дітей це було важливо, адже старші їх довго вибирали, а молодші – упаковували.

«Сонні мама з татом нічого не хотіли приймати. Казали, краще ви  собі щось купили б», – ділиться Олена. Одним із найтепліших для доньки став спогад про подарунок, отриманий молодшим братом Даниїлом, – не за роками дорослий конструктор. Його родина весело збирала гуртом упродовж наступних кількох годин – із жартами та веселощами. Цей випадок засвідчив дітям, що помилки трапляються, але разом можна вирішити будь-що.

А ще доньки назавжди запам’ятали традиції святкування, котрі мама привезла з малої батьківщини – Тернопільщини. Це стосується випікання паски на Великдень, приготування куті на Святвечір за рецептом прабабусі й багато іншого. Ці звичаї діти також передаватимуть прийдешньому  поколінню.

«Батьки були впевнені, що все швидко закінчиться»

Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для бериславців із гучних вибухів. 28-річна донька Вікторія Сухіна, яка з чоловіком жила у місті окремо, одразу зателефонувала батькам. Ніхто з них не розумів, що відбувається.

Чоловіки миттєво поїхали заправляти авто на випадок, якщо доведеться швидко виїжджати. Молодші Олександра й Даниїл почали сильно панікувати.

«Батьки були впевнені, що все швидко закінчиться, один-два дні постріляють і ситуація налагодиться. Завдяки їхній упевненості і діти заспокоїлися, і я заспокоїлася», – пригадує Вікторія.

Натомість обстріли не припинялися. Також почалися бойові зіткнення за кілька кілометрів від міста – у районі села Шилова Балка.

Фактично російські військові окупували Берислав у перші дні повномасштабного вторгнення. Для населеного пункту одразу розпочався дуже важкий період – без їжі та з порожніми полицями у крамницях. Гроші у людей ще залишалися, але придбати за них уже було нічого.

«Дійшло до того, що в місті не було навіть туалетного паперу, – зітхає Вікторія. – І на початку березня тато першим почав їздити у Херсон за продуктами».

Шлях до обласного центру був непростим. На блокпостах чоловіків роздягали – шукали поранення й татуювання. Також росіяни ретельно перевіряли документи й повністю оглядали машини.

У Херсоні доводилося ночувати і лише потім повертатися додому. Певну частину продуктів на блокпостах, само собою, забирали.

Згодом Олександр Бєлоконь проклав шлях на лівобережжя через дамбу тоді ще цілої Каховської гідроелектростанції. У Великих Копанях на місцевому сільськогосподарському ринку він купував овочі, об’їжджав у пошуках і сусідні села навколо Берислава. Так продовольчу кризу вдалося дещо послабити.

«Кілька разів батько привозив продукти, а російські солдати вночі підганяли «Урал» і все вигрібали. Виламували замки, розбивали вікна і грабували магазин. Та він казав, ми ще привеземо», – журиться Вікторія.

Іноді подружжя Бєлоконів допомагало тим, хто вирішив виїжджати з окупації. Людей годували й тимчасово розміщували у сусідів або в приміщенні місцевої школи.

Сама ж родина підприємців, крім старшої доньки Олени, яка з 2020 року мешкає у Києві, залишалася у Бериславі упродовж усього періоду окупації.

«Якщо ви поїдете, ми не виживемо»

Після деокупації у листопаді 2022-го в місті почалося справжнє пекло. Російські військові методично обстрілювали його з лівобережжя всіма видами озброєння – від мінометів до ствольної артилерії. Також цивільне населення щодня тероризують цілим роєм ударних дронів.

Досить швидко у Бериславі майже не залишилося вцілілих будівель. Серйозних руйнувань зазнали мережі комунікацій: водопостачання, електрика й газова система.

Улітку 2023-го батьки вмовили Вікторію з чоловіком забрати молодших дітей та виїхати з міста. Спочатку вони перебралися до Кривого Рогу, а згодом – до Одеси. Самі ж Мар’яна й Олександр залишилися.

«Безліч разів ми просили їх виїжджати, але відмовки щоразу були однакові. Мовляв, там на 5-му поверсі діти покинули своїх стареньких батьків без опалення, їм потрібно заправити газовий балон. А на ринку інші люди стоять під обстрілами і чекають, щоб ми привезли хліб і навпіл поділили. А ще треба трубу і мотор полагодити, щоб хоч у кількох місцях було водопостачання – на кого ми їх залишимо?» – переказує слова батьків Олена.

За її спогадами, під час обстрілів із лівого берега Олександр реагував миттєво. Він давав команду оточуючим, і ті швидко застрибували у напівпідвальне приміщення на ринку. Його спокій передавався іншим.

«Люди казали: ви ж тільки нас не залишайте! Якщо ви поїдете, ми не виживемо. Коли батьки в якийсь день не з’являлися на ринку, люди непокоїлися, чи не виїхали вони», – додає Олена.

«Коли забрали найдорожче, нас ніби вбили разом із ними»

Один із обстрілів зруйнував будинок родини Бєлоконів – у ньому вибило вікна й упала опорна стіна. Домівка стала непридатною для життя, але Мар’яна з Олександром свою справу не покинули. Вони закрили підручними матеріалами одну з кімнат, щоб мати змогу хоч іноді ночувати в будинку. Згодом подружжя перебралося до сусіднього села Урожайного та продовжило возити, по суті, гуманітарні вантажі до Берислава.

«Ми торгували поруч на ринку, але розпродали товар у перші дні повномасштабної війни і виїхали, – згадує подруга сім’ї й колежанка Лусіне Арамян. – А Бєлоконі – навпаки. Саша сказав: якщо я не буду кормити народ, то хто буде? Він ризикував життям і використовував усі можливості. Телефонував знайомим, дізнавався  про ситуацію з обстрілами і привозив продукти на ринок».

2 березня 2025 року подружжя вирушило у незапланований виїзд. Їм повідомили, що до сусіднього села мають завезти хліб. Також треба було заправити газові балони, привезти людям ліки і за традицією передати гостинці дітям в Одесу.

Їхати треба або рано вранці, або ввечері у сутінках. І головне – навпомацки. Світло вмикати не можна, бо станеш легкою мішенню для ворожих дронів.

«Напередодні поїздки у нас була довга розмова. Я вчергове просила маму про виїзд. І ще ми разом мріяли, що зробимо, коли повернемося додому. Планували поставити у дворі велику альтанку, щоб збиратися разом і їсти кавун ложкою зі скоринкою хліба», – сміється Олена.

На виїзді з Берислава, де під час окупації розміщувався російський блокпост, у повітря злетів ворожий дрон і скинув заряд на автомобіль подружжя Бєлоконів. Влучання сталося посередині, у дах. У чоловіка була поранена права сторона, а у жінки – ліва.

За словами доньки, Олександр одразу відтягнув непритомну дружину на певну відстань від машини. Він знав: за першим скидом часто слідують наступні.

Зв’язок був дуже поганий, тому викликати ані швидку, ані знайомих із села не вдавалося. Додзвонитися зміг тільки до Вікторії. «Він намагався реанімувати маму хвилин 40. Казав, я, напевно, вже зламав їй ребра», – згадує обставини трагедії донька.

Мар’яна Бєлоконь загинула на місці. Пізніше судмедекспертиза встановить, що уламок із бойового заряду потрапив їй у серце.

Закривавленого чоловіка зустріли наші військові, які, ймовірно, перебували поблизу. Вони відвезли Олександра спочатку в Урожайне, а потім – у лікарню до Нововоронцовки, що за 90 кілометрів від Берислава.

«Мені подзвонив знайомий із села і повідомив, що мами не стало. Сприйняти це було важко, але ще складніше сказати це двом дітям, які поруч із тобою. Найдорожчої людини більше немає в їхньому житті. Вони тріпають тебе, а ти не можеш пояснити, чому і за що так стається у світі. Ти така ж сама дитина, яка хоче мати батьків», – переймається Вікторія.

В Олександра діагностували множинні уламкові поранення й контузію. Він утратив багато крові, тому лікарям довелося ввести його у стан штучної коми.

Пізніше чоловіка перевели до реанімаційного відділення лікарні Кривого Рогу. Вікторія забрала тіло матері з моргу, щоб поховати в Одесі. А Олена вирушила в село, куди відтягнули понівечену машину, забрати батьківські паспорти.

«Ластівка», як ми її називали, була вся розкурочена і побита. Усередині досі була кров батьків і залишки кави, яку вони готувалися передати нам», – пригадує донька.

Після тижня реанімації Олександра перевели в політравму і на наступний день виписали. Частину уламків із його тіла витягти так і не вдалося. Лікарі повідомили дітям, що тримати пацієнта у лікарні більше немає підстав.

«Татові було погано, він не міг спати, але це скидалося на побічний ефект складних медпрепаратів. Він кликав маму або говорив з нею. Постійно переносився у день трагедії, кричав, раз за разом прокручуючи в голові пережитий жах», – описує стан батька Вікторія.

У Кривому Розі сестри допомогли Олександру укласти договір із лікарнею і водили його на прийоми до спеціалістів. Родина продовжувала жити разом, допомагаючи одне одному підтримувати психологічний стан.

17 березня, під час одного з візитів до лікаря, голові родини раптово стає зле. Він упав на бік і почав задихатися просто у коридорі медичного закладу. Чоловіка транспортували в реанімацію, де лікарі близько години боролися за його життя. У цей час Вікторія на колінах молилася, щоб у родини залишився хоча б один із батьків.

«Невдовзі мене покликали до кабінету і сказали, що тато помер, – не приховує вона сліз. – Таке нереально витримати ні морально, ні фізично. Це не тільки цілеспрямоване вбивство двох людей, хоч би  ким вони  були, але й душ їхніх дітей. Коли забрали найдорожче, нас ніби вбили разом із ними».

Причиною смерті батька став уламок, який лікарям не вдалося витягти з його легень.

«Поїдемо додому відбудовувати наш будинок»

Олександра, як і дружину, поховали в Одесі. Вікторії довелося зібрати останні сили, щоб повідомити молодшим страшну звістку.

«Я приїжджаю в орендовану квартиру і кажу дітям, що другої з найважливіших людей в їхньому житті також більше немає, – згадує вона. – У той момент ми остерігалися всього: залишати дітей наодинці, везти їх в Одесу. Я боялася заснути, бо бачила одну й ту ж картину: тата у лікарні, чула його стогін».

Вікторія почала заїкатися, від нервів кожен із дітей схуд до 10 кілограмів. Після поховання батьків старші сестри змушені були зайнятися фінансовими та юридичними питаннями. За їхніми словами, це трохи допомогло їм не скільки пережити, а більше відкласти власні переживання «у шухляду». Молодші ж діти замкнулися в собі й майже перестали спілкуватися з оточуючими.

«Вони, звичайно, цю історію не прожили. Паралельно з’явилися проблеми зі здоров’ям. Коли я намагаюся обережно завести розмову, діти можуть просто усміхнутися або відповісти односкладно – так чи ні. На цьому все», – констатує Олена.

Тривалий час молодші відвідували індивідуальні сесії із психологом. Ці послуги родині безкоштовно надала одна з громадських організацій в Одесі.

Вікторія, яка поки що  не має власних дітей, оформила опікунство над 17-річною Олександрою та 12-річним Даниїлом. Через брак коштів їй довелося змінити роботу, покинувши улюблене вчительство. Тепер вона працює у медичному центрі, що розташований поряд з орендованим житлом.

Значну частину часу в опікунки займає оформлення документів. «Важко постійно доводити, що я їхня сестра і також дитина своїх батьків. Щоб отримати один документ, потрібно подати шість. А паралельно ще треба морально триматися і зберігати спокій перед дітьми», – обурюється Вікторія.

Утім, завдяки зміні місця роботи сім’ї вдається проводити більше  часу разом. Відтепер її типовий день виглядає так: Вікторія прокидається близько п’ятої ранку і збирається на роботу. Діти встають о сьомій, снідають і готуються до уроків. Їхні заняття у навчальних закладах рідного Берислава проходять онлайн: Даниїла –  у школі, Олександри – у медичному коледжі.

Вікторія повертається додому після другої години дня, вони обідають, пораються по дому і вчать уроки. Увечері всі разом ідуть вигулювати собаку, розмовляють про минулий день і будують плани на наступний.

Останнім часом на прогулянках діти дуже захопилися спортом. Олександра встала на роликові коньки, а Даниїл – освоїв самокат. За словами старших сестер, це обнадіює, але тепер їм треба пильніше слідкувати, щоб ніхто не впав.

Час від часу родина збирається в Києві у найстаршої сестри Олени. «Але навіть якщо ми не поруч, – каже вона, – тепер ми подумки тримаємо одне одного за руки і не відпускаємо».

Нещодавно молодші зненацька попросили сестер зберегти для них «ластівку», в якій усе сталося, і трактор, що батько забрав у село. «Брат якось сказав: ми будемо город обробляти ним, і поїдемо додому відбудовувати наш будинок», – дивується Олена.

А ще Даниїл, за її словами, планує завершити справу батька – організувати в Бериславі будівельний майданчик. Він швидко подорослішав і тепер ствердно заявляє: поїдемо відбудовувати місто, щоб воно не залишилося в руїнах!

Поки що через небезпеку обстрілів діти не мають змоги дістатися ні своєї зруйнованої оселі, ні місця загибелі батьків. Та про спосіб вшанування пам’яті найрідніших думають уже сьогодні. Вони планують намалювати у Бериславі величезний стінопис із зображенням двох ангелів, які  височіли б  над містом. Це – уособлення батьків, які ніколи не шукали користі у своїй допомозі людям.

Діти завжди порівнювали тата й маму зі стовпами, що тримають небо над їхніми головами. «Коли небо впало на землю, тепер цими стовпами маємо стати ми четверо», – діляться вони.

Андрій Соков,
фото автора та з архіву родини