Частину вулиці Гетьмана Мазепи на Липках (це такий житловий комплекс) в Івано-Франківську місцеві поміж себе називають «вулицею Херсонською». Це тому, що там розмістились торгові заклади переселенців із нашої області. Серед них – і крамниця з душевною назвою «Бабусині страви». Це родинний бізнес, який почався із жительки Голої Пристані Людмили Масальової. А, може, навіть із її онуки Катерини Войтович, бо це саме вона вмовила свою бабусю, шеф-кухарку з більш як півстолітнім стажем, готувати страви для іванофранківців.
– Бабуся більшість свого життя пропрацювала на кухні у санаторії «Гопри», – розповіла «Новому дню» Катерина. – Роботу свою дуже любила. Сезон у санаторії починався у середині весни, а закінчувався у середині осені. У холодну пору бабусі було нудно і вона готувала для нас, сусідів, родичів – усіх. Постійно смажила млинці, ліпила варенички та пельмені. Готування – це її віддушина.
– Повномасштабку бабуся зустріла у рідному місті?
– Так, разом із донькою, моєю мамою, Ольгою Яківною, та зятем, моїм татом, Геннадієм Васильовичем Поповим. Мама жила у Голій Пристані, а до Херсона їздила на роботу. Там вона була і є директоркою одного з ринків. А до цього працювала бухгалтеркою у районній аптеці № 14 у Гопрах. Мама за освітою – економіст-бухгалтер, а я – юрист.
– А чому ні мама, ні ви не обрали кухарський фах?
– Бо бабуся готувала для нас усіх (сміється. – Авт.). Але мама, коли у декреті зі мною була, тортики на замовлення пекла. Інтернетів тоді не було, рецепти записували у зошит.
– Знаю, що Людмила Миколаївна – вже прабабуся.
– Так. Я маю двох діток. Матвію – сім, Соломії – три роки… У той час, коли бабуся і батьки зустрічали війну в Голій Пристані, ми з чоловіком і Матвієм (бо Соломії тоді, як ви розумієте, ще не було) були в Івано-Франківську у родичів.
– Розкажіть, як ваші рідні виїжджали з окупації.
– Там вони були трохи більше місяця. На початку квітня планували виїзд. Між Голою Пристанню та Херсоном треба було подолати Антонівський міст. І по цій дорозі скрізь були ворожі блокпости. Спочатку вони добрались до Херсона, там 5 чи 6 днів чекали, поки сформується колона для виїзду. Біля ТРЦ «Фабрика» у них була точка збору. Виїжджали через Снігурівку. Стали другою чи третьою колоною, які змогли вибратися саме тим шляхом. До того ми шукали у соцмережах групи, де писалось, як виїхати.
– Ви були ініціаторкою їхнього виїзду?
– Ми з родиною їх умовляли та й там було небезпечно. До того, як рідні проїхали блокпости, з окупантами ще не пересікались, бо у Гопри росіяни лише на початку квітня почали заходити. І тоді стало страшно.
– Скільки вашій бабусі на той момент було років?
– 74. Її 75-річчя ми вже святкували в Івано-Франківську. Якраз минув місяць із відкриття нашого магазину. І от зараз, у серпні, їй уже буде 79.
– Але ж вона не залишає справу? Допомагає вам?
– Так, вона постійно на кухні. Хоч ми стараємося давати їй «відпустки». У санаторій відправляємо, коли є така нагода, наприклад. Недавно проходила лікування крапельницями у лікарні. Їй важко. Особливо – морально. Особливо після підриву Каховської ГЕС. Під стелю затопило батькову хату на окраїні – на вулиці Миколаївській, ближче до річки. І бабусину також – її житло просто біля санаторію знаходиться.
– Зараз Гола Пристань, як і Олешки, є закритим населеним пунктом. Де берете новини звідти?
– Батьки і бабуся з кимось зі знайомих підтримують зв’язок.
– Розкажіть, що сталося після того, коли всі чотири покоління вашої родини возз’єдналися? З чого почався сімейний бізнес?
– Бабуся постійно запитувала, що нам приготувати. Їй було сумно, хотіла відволікти думки. І я запропонувала готувати напівфабрикати, бо в Івано-Франківську їх полюбляють: купують вареники, пельмені, млинці, сирники. Якось я спробувала – і зрозуміла, що у бабусі смачніше. Спочатку запропонувала наліпити про запас та пригощання друзів і родичів. І так співпало, що у тому будинку, де бабуся з батьками жили, була велика морозильна камера. А потім друзі запропонували нам узяти магазинчик на Липках, звідки якраз виїхали орендарі. Мовляв, є порожнє приміщення, де можна безкоштовно, без сплати за оренду спробувати щось продавати. І вже у липні 2022 року ми почали своїми силами організовувати там простір. Поставили прилавок і два морозильничка. Крейдою написали меню. І так потрошки почали заходити клієнти. Спочатку у нас було три види пельменів і трохи більше вареників, а потім місцеві почали з нами ділитися своїми вподобаннями. Кажуть, наприклад: «Ми любимо вареники з картоплею і сиром». А ми: «Добре, підказуйте – зробимо». А ще всі наші рідні і друзі знали, що бабуся готує дуже смачні рибні котлети. Оскільки спочатку нашої херсонської щуки під рукою не було, спробували робити їх із хека. І вони дуже всім сподобалися. До котлет ми у стаканчику додавали спеціальний томатний соус. Згодом навіть не можна було зрозуміти, з якої риби вони приготовлені. Коли Херсон звільнили, рибу почали привозити звідти.
– Знаю, що ви отримали грант від Центру зайнятості.
– Так, це допомогло також. Перший грант ми отримали від чеської організації. Це 40 тисяч гривень було. Мама писала заявку. На другий на Центр зайнятості ми писали разом. Це вже був більший грант і ми вже змогли відкрити друге приміщення – кухню та магазин на вулиці Довженка. Це було рік тому, у серпні… З часом до напівфабрикатів ми додали готові страви, домашні сніданки і обіди. Маємо сервіс доставки. Раз на два-три тижні розробляємо нове меню, викладаємо його у соцмережі. У нас є постійні клієнти, діє накопичувальна бонусна програма.
– Розкажіть, у кого які обов’язки у цій справі.
– Є такий нюанс, що у нас ніхто не займався раніше бізнесом. Але нам дуже допомогло те, що мама розуміється на бухгалтерії, а бабуся знає всі рецептурні моменти – вона розробила технічні листи. Логістика, доставка, розвезення – це все на татові. Я допомагаю з тим, що називається комунікацією. Маємо також помічницю, яка веде соцмережі. Я їх створила, але через зайнятість із дітьми повноцінно вести не можу. У нас є гарна продавчиня Іра, родом також із Херсона і з нами з першого дня. Вона – обличчя магазину. Допомогла нам із розміщенням товару, товарним сусідством, закупками. Її чоловік Ігор допомагав нам із ремонтом закладу, зараз він служить.
– Чи багато херсонців серед ваших клієнтів?
– Недавно під час робочої поїздки до Івано-Франківська у нас побував голова Херсонської облдержадміністрації Олександр Прокудін. Це було дуже приємно. Я саме була у Києві, а батьки готувались і потім прислали фотографії з ним та головою Івано-Франківської ОДА Світланою Онищук. Нам усім було дуже приємно, що губернатор із земляками з Херсонщини завітав. Херсонці є і серед постійних клієнтів. Із Миколаєва також є покупці.
– Розкажіть про нинішній асортимент.
– Маємо багато видів млинців. Є у нас безглютенова, безлактозна продукція. Наприклад, шпинатні млинці з червоною рибкою чи кукурудзяні млинці з куркою, які часто беруть дітям. Є кукурудзяні з яблучками. В асортименті багато видів вареників і пельменів. Усе ліпиться вручну. Є вакуумовані супчики, лазаньї, овочеві запіканочки, різні види тефтель, котлет, фрикадельок.
– А що маєте у меню з найнеочікуванішого для жителів Херсонщини? Читав, наприклад, що готуєте пельмені з червоною рибою і сиром «Філадельфія». Це що – пельмені з суші?
– Ні, риба ж не солена, а сира береться (сміється. – Авт.). Нам неочікувано було, наприклад, що тут люблять уже згадані вареники з картоплею і кисломолочним сиром. Це, до речі, дуже смачно.
Випала нагода поспілкуватись і з самою бабусею.
– Людмило Миколаївно, звідки почалося ваше захоплення готуванням?
– Мені ще у дитинстві дуже подобалося готувати. Постійно була на кухні біля мами Марії. По-друге, професію кухаря обрала моя старша двоюрідна сестра. Колись вона мені сказала: «Отримую велике задоволення від того, що я готую і моя їжа потрібна людям». Це мене зацікавило і після 8-го класу пішла вчитись на кухаря. Навчалась у Херсоні, у технікумі радянської торгівлі. Він був через міст, за залізничним вокзалом. Нас чотири подружки поступило, але, зрештою, всі відмовились від професії – я залишилась одна. Після технікуму працювала кухарем у педінституті. Він був там, де зараз «мореходка». Потім мене перевели у судномеханічний технікум на тодішній вулиці 40 років Жовтня. Згодом вийшла заміж – і повернулась у рідну Голу Пристань. У 1968 році почала працювати у санаторії «Гопри». Пропрацювала майже 53 роки. Якби не війна, то працювала б і досі.
– Розкажіть, що складного у вашій професії, і що, навпаки, вам подобається.
– Складно те, що треба дуже рано вставати. Я на п’яту ранку вже мала бути на робочому місці. І треба було на тисячу відпочивальників приготувати сніданок. Нас було п’ятеро, всім професія подобалась, усі вставали рано. Я не жайвір, а сова, тому доводилося боротись із раннім вставанням. До сьогодні борюсь. А ще цілими днями треба стояти, тому маю хворі ноги… А задоволення мені приносили всілякі заходи. Наприклад, ми часто готували на весіллях. Отримувала задоволення від прикрашання страв, накривання столів. Усі рецепти залишились у пам’яті. А ще ж і безкінечні конкурси були. Санаторії тоді об’єднувались у кущі і кожен кущ проводив змагання. Ми їздили у Скадовськ. Виборювала перші-другі місця. А потім якось приїхали до нас кияни з нашого управління, запропонували мені підвищення. Пройшла курси – стала майстринею-кухаркою, а потім і шеф-кухаркою.
– Яка ваша фірмова страва?
– Наш голопристанський фарширований карась. Киянам такі карасі дуже сподобалися. Так само, як і рибні котлети та юшка. До моїх рибних котлет ми всіх своїх рідних в Івано-Франківську привчили… Інколи замислююсь і сама собі зізнаюсь, що в іншій професії себе не уявляю.
Андрій Олександров,
фото надані Катериною Войтович
Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.
