Хто й чому залишається у місті на лінії вогню? У кожного з херсонців свої обставини та мотиви: лежачі рідні, домашні тварини, небажання кидати рідну домівку, тощо. А ще є ті, хто залишаються у кіл-зоні через свою роботу і покликання – допомагати людям фронтового міста. І, на жаль, нерідко тут йдеться про самопожертву ціною власного життя. Сьогодні розповідаємо історію мужньої херсонки Олени Тарасенко, яка до останнього залишалася в рідному місті, несучи добро.
Травневий Херсон. Недільним ранком Володимир, водій маршрутного таксі, завершував вже чергову ходку. Під’їжджаючи до Білозерської площі переживав: круг постійно обстрілюється російськими військами, які стоять у лічених кілометрах, на лівому березі. Дорогою зустрів знайоме «Renault»: це ж «термінаторша», на районі її знають усі водії. Прізвисько «термінаторша» Олена Тарасенко отримала через свою силу і нежіночу професію. Вона багато років працювала водійкою тролейбуса. А ще – на вигляд маленька жінка легко кермувала автобусом, вантажівкою, як і мотоциклом, володіючи практично всіма водійськими категоріями. Водій маршрутки і збагнути не міг, що отой сигнал клаксона з побажаннями щасливої дороги стане останнім для «термінаторші». Вже за лічені секунди – гучний вибух. Чоловік із жахом збагне – гупнуло у тій стороні, куди щойно помчала Олена. Сподівання, що «термінаторша» все ж проскочила кільце до «прильоту», але… На площі Володимир побачив обстріляне авто з Оленою за кермом.
У жінки була поранена голова, із шиї хлистала кров. Водійка намагалася говорити: шоковий стан. Поряд із нею метушився і жалібно скавчав собачка карликової породи. Чотирилапого друга Тайсона Олена завела буквально за декілька днів до трагедії. Володимир пригадує, як кинувся витягувати поранену знайому з автівки. Патрульні ж, щойно під’їхавши на місце, наполягли, щоб водій відігнав маршрутку подалі від кільця, аби не постраждали пасажири автобуса в разі повторного обстрілу. І оскільки «швидку» до вкрай небезпечної Білозерської площі викликати нереально, патрульні самі евакуювали жінку. Відео поліцейських згодом розірве інтернет: тисячі людей будуть вражені силою волі тяжко пораненої херсонки. У своєму стані Олена самотужки вийде з машини і пересяде в авто патрульних. Дорогою гладитиме наляканого собаку і залишатиметься у свідомості, без жодної сльозинки. Сама ж ляже на каталку на подвір’ї лікарні. А перед реанімацією жінку введуть у медичну кому – болю вона вже не відчуватиме.
Стан критично тяжкий. Жодних прогнозів лікарів – травми занадто складні. Але ту жахливу добу вона переживе. І наступного дня медики ризикнуть транспортувати тяжкопоранену до Миколаєва. Річ у тім, що в голові Олени залишався великий уламок. Через відсутність нейрохірургів видалити його в Херсоні можливості не було. Понад п’ять годин, аж до ночі, три бригади миколаївських ескулапів рятуватимуть життя 48-річної херсонки, знову ж таки, не даючи жодних шансів, просто рятуватимуть і все. У цей час за Олену молитиметься, здавалося б, увесь Фейсбук. Знайомі і зовсім чужі люди, всі благатимуть Бога про порятунок цієї мужньої жінки.
Надскладна операція буде вдалою. З кожним днем, хоч повільними темпами, з’являтиметься позитивна динаміка, організм Олени боротиметься з усіх сил за життя. Жінку виведуть зі штучної коми і, попри складні поранення, зокрема, щелепи, вона залишатиметься при повній свідомості і говоритиме з друзями, які часто приїздитимуть до неї з Херсона. Як же вона раділа, що вижила, як хотіла виписатися з лікарні. Переведення з реанімації у звичайну палату. Самостійне сидіння на ліжку, спроби підвестися. Завжди активна Олена поспішала повернутися до знайомого способу життя, наскільки це було можливо у її стані. Попереду мав бути тривалий шлях реабілітації. Її вже чекали в одній із закордонних клінік (домовилися херсонські волонтери). Але доля розпорядилася інакше… 4 липня. Звичний візит друзів до лікарні і найжахливіша новина – пацієнтка пішла, травми таки виявилися смертельними… Біль і розпука. Кожному, хто увесь цей час допомагав Олені боротися за життя, було нелегко прийняти: як так, пережити критичний період після поранення, 40 днів долати перепону за перепоною, щоб жити, і раптом… померла?… Складно знайти якісь пояснення при втраті, особливо якщо це людина із категорії «цілий всесвіт». Очевидно одне – Олену Тарасенко, як і десятки тисяч цивільних українців, незамінних для своєї родини і країни, безжалісно вбила Росія.
І сьогодні, після сороковин по Олені Тарасенко, згадаємо, який слід вона залишила у своєму рідному місті і в серці багатьох людей. Перед усім, це була жінка-трудівниця. Понад 25 років вона віддала міському комунальному підприємству «Херсонелектротанс» як водійка тролейбуса. Завдяки роботі на маршруті №3 та своїй вдачі непоборної оптимістки й полюбилася херсонцям, а особливо старшому поколінню містян. Саме працюючи в міському транспортному підприємстві, Олена проявила свою активну позицію. У 2000-х працівники «Херсонелектротрансу» почали виходити на пікети через затримки зарплати і спроби влади довести підприємство до банкрутства. Серед тих, хто не боявся називати речі своїми іменами, була й Олена Тарасенко. Саме прагнення до справедливості звело її з журналістами та громадськими активістами.
«Це був 2010 чи 2011 рік, коли не виплачували понад шість місяців зарплату водіям тролейбусного підприємства. Тоді люди багато пікетували, але справа з місця не зрушувалася. І треба було розробляти таку класичну правозахисну кампанію, ЗМІ підключати, багато шуму робити, розслідувати. Олені, як одній із лідерок протестного руху, ми давали поради, що варто робити, а що – ні. Разом по різних кабінетах ходили і по судах, і таки добилися виплати заборгованості. А трохи пізніше вона заходила до нас в офіс, питала, чим допомогти, а волонтери завжди потрібні в громадських організаціях. Ну а у 2014 році, коли ми з Ларисою Оленковською та Анжелою Литвиненко створили координаційний центр допомоги військовим, Олена виявила бажання допомагати там. Тоді захисники потребували буквально всього, забезпечення не було. Ми вибили кабінет в адміністрації, номер телефону і підписали меморандум з ОДА про створення координаційного центру допомоги військовим. Розробили графік чергування. Ну і потрібні були з десяток таких людей, здатних не лише зняти слухавку, а все зафіксувати. Однією з таких незамінних чергових і стала Олена Тарасенко», – пригадує правозахисниця Наталія Бімбірайте.
Координаційний центр гуртував навколо себе людей Херсонщини. Сюди йшли фермери, готові відправити захисникам вантажівки з овочами. Люди несли теплі речі, сірники, мило, закрутки. І кожного зустрічала команда однодумців. З часом центр очолила місцева підприємиця і волонтерка Галина Уманець, яка також була ініціаторкою Фейбук-спільноти Армія SOS Херсон.
«Днями я якраз гортала спогади в «Армія SOS Херсон. Які ж безцінні фотографії, щемкі тексти! Все це викладала Оленка, вона у нас була така собі пресслужба. Я їздила двічі на тиждень на Донбас, возила допомогу хлопцям на передову і робила фото. А Олена формувала з них звітні публікації. Також ми збирали донати для АТОВців у нас на сторінці. Олена приходила буквально через день, у свій вихідний, після кожної тролейбусної зміни. Часто з нею був маленький син, Вітя тихо грався у куточку, поки мама працювала, – говорить пані Галина.
Паралельно з діяльністю в координаційному центрі Олена встигала допомагати й ІРЦ «Правозахисний простір», який заснувала Наталія Бімбірайте. Розуміючи, що потреби людей далеко ширші, ніж просто «гуманітарка», вона налагодила надання правової та психологічної допомоги. На той час цього вкрай потребували учасники АТО, демобілізовані та їхні родини. Уважна і прискіплива Олена Тарасенко виконувала досить відповідальну роботу, на комп’ютері заповнюючи таблиці. Звіти, аналітика – для результативної діяльності це було незамінним.
Із початком повномасштабного вторгнення, коли Херсонщина опинилася під окупацією, Олена Тарасенко й не подумала виїжджати. Волонтерка знала, що її руки і голова потрібні тут, де потерпають земляки. Допомагала із видачею ліків людям на Острові. Тоді при місцевому храмі, настоятелем якого був Сергій Чудинович (побував у російській неволі), діяв притулок для нужденних. Медпрепарати туди через друзів передавала Наталія Бімбірайте, яка, виїхавши з міста, спочатку переховувалася у Станіславі, а потім змогла вибратися до Миколаєва. Їй вдалося поступово переправити в окупований Херсон ліки з вантажівки, яку передали партнери з Литви. Підписати препарати іноземного виробництва, щоб їх розподілити за призначенням, допомагала Олена Тарасенко. Так люди отримували життєво необхідне. Але найбільш щемкі спогади Наталії Бімбірайте пов’язані з тим, як Олена виступила зв’язківицею для низки людей, які залишалися в окупації.
«З моєю біографією мені не можна було лишатися в Херсоні, мама ж моя була тут. І коли ввели російські сімки, український мобільний зв’язок просто ліг. Як і в багатьох стареньких, у моєї мами був кнопковий телефон. Олена Тарасенко, працюючи неподалік нашого будинку, заходила до неї зі своїм смартфоном, куди вставила потрібну сімку, і так нам вдавалося спілкуватися. Так само вона допомагала іншим літнім людям з під’їзду, рідні яких виїхали», – пригадує Наталія.
Також під час окупації Херсона безстрашна Олена декілька місяців кермувала тролейбусом, у кабіні якого залишався жовто-блакитний прапорець. А коли дізналася, що шукають водіїв, щоб вивозити людей на підконтрольну Україні територію, швидко освоїла керування автобусом і повезла людей до Запоріжжя. Після однієї з таких ходок додому до водійки увірвалися «гості». У неволі Олена Тарасенко провела 9 днів. В окупаційній катівні до неї застосовували електричний струм, аби видала патріотів. Але вибити з мужньої жінки ФСБ-шники так нічого й не змогли. Зрештою, її випустили за відсутністю доказів.
У Херсоні Олена Тарасенко провела всю окупацію. Після визволення міста спробувала виїхати на Тернопільщину, але жити далеко від домівки довго не змогла. Коли окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС, жінка поспішила в Херсон. Її серце розривалося від кадрів рідного мікрорайону «Корабел», який стрімко затоплювало. Тож летіла рятувати стареньку маму. З того часу із Херсона Олена виїжджатиме хіба-що на декілька днів у справах. Згодом її запросили до команди відомої громадської ініціативи – ХОЦ «Успішна жінка», який очолювала громадська активістка Анжела Литвиненко. Організація займається підтримкою жінок, дітей, ветеранів деокупованого правобережжя, тож волонтерський досвід Олени тут став у нагоді. Паралельно з цим жінка доєдналася до проєкту мобільних бригад, які надають допомогу потерпілим від домашнього насильства. Ініціативу завдяки підтримці міжнародних партнерів на Херсонщині реалізує громадська організація «Культура демократії». Олені дісталася надзвичайно відповідальна місія – бути водійкою мобільної бригади. Власним авто вона доставляла членів команди у найскладніші точки міста, залишаючись непомітною для ворожих дронів.
«Коли ми тільки починали формувати бригаду, дівчата сказали, що водійка вже є, це Олена Тарасенко. У нас команда така, що всі один за одного. І Олена в неї одразу вписалася. Їй можна було довіряти, вона була напоготові їхати туди, куди треба. У її автівці завжди було все необхідне для таких виїздів. І мобільну бригаду вона не залишала, ані на хвилину, ніколи не сиділа в машині, а була поряд і допомагала там, де необхідно. Нам дуже бракує нашої доброї і світлої Олени», – розповіла координаторка мобільних бригад психосоціальної підтримки ГО «Культура демократії» Ольга Демідова.
І коли Олена потрапила під ворожий арт-обстріл, в її автівці було спорядження на всю мобільну бригаду – бронежилети, каски, аптечки. А в рюкзаку лежали документи про право керувати позашляховиком, який от-от мав прибути до Херсона в межах проєкту мобільних бригад. Олена мріяла, як пересяде зі своєї старенької машини, яка вже часом «барахлила», на новеньку, щоб пошвидше доставляти команду на місце надання допомоги. Про це розповіла Олена Ротарі, голова громадської організації «Культура демократії».
…Оберемки живих квітів і щемка проповідь священника. В останню дорогу херсонку Олену Тарасенко її рідні та близькі провели в Миколаєві, а потім – в Одесі. У Херсоні, де цілодобово ворожі обстріли, така процедура була б неможлива. Згодом друзі та колеги ініціювали подання про відзначення волонтерки Олени Тарасенко державною нагородою. На жаль, як то часто буває, і в цьому випадку заслуги людини перед рідним містом та країною за її життя офіційно визнані не були…
Марина Савченко
